Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. – ламаючи руки, мовила вона безнадійно.

– Їдьте додому, – сказав смотритель. – Що ж вам тут робити? Ви бачились з сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.

Стара затіпалася, облилася слізьми, устала – і ледве-ледве подибала до порога.

– Провести! – гукнув смотритель.

Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли і за браму.

– Эй, ты! как тебя зовут? – гукнув москаль на машталіра.

– І досі Іван. А що? – озвався той.

– Иди-ка, помоги довесть старуху до места.

Іван підійшов і взяв стару під другу руку.

– Не выдержала бедная мать!

– Зомліли?.. – спитався Іван.

Довели стару до воза. Підняли, посадили.

– Що ж мені робити з нею? – питався Іван, дивлячись на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.

– Вези, брат, домой, – одказав москаль.

– Куди ж ти її повезеш?

– Домой. Известно.

– Як же її повезеш таку за сотню верст? – безнадійно мовив Іван.

– Сотня верст! Да, брат, далеко!

– А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! – скрикнув Іван, чухаючи голову.

Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не скрилася з очей…