Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.

– Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.

– Як і всі. А ти ж?

– Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі…

– Коли був я дома, то твоя мати скільки разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – повідав Петро.

– Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук. – Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?

– То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.

– Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!

Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім’ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім’ї безталанного рибалки, коли заробітку немає і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? Навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?..

Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають. Йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?! А що до душі та до серця, то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з цим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані; був по всяких заводах…. І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер – от рибалкую…

– Що ж тебе сюди привело?

– Сюди?.. От ви і в Києві живете, і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?.. Коли бачу – кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ вам немає діла! А коли б ви знали, скільки сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі!

Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тільки закон про оренду озер та затоків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?.. А, подивився б ти! Скільки-то рук зосталося без роботи, скільки голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, ішла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони «духом предприимчивости», коли б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду!

Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували – і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду?! Хай так… Склалися гурти собі – платили. Чого б, здається, більше?

Ні, знайшлись такі, що заздро подивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тільки й боронить його від голодної смерті! А скільки вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім’ї!! – чи не сталося там чого з чоловіком або батьком? чи не ковтнула його чорна дніпрова хвиля?..

Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому і заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді – може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов; а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші – іди поміряйся з ним; а немає – здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я; держу, підучую боротись, та не знаю, що з цього вийде… Поки що – все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?

– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя – думка колись виводити.