З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка печерних поселень, серед яких найбільшими, справжніми містами-фортецями є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх у 1678 р., занотував таке: "Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні татари, ні самі греки не знають назв їхніх".
Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи.
УIII—IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів, простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат. Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а відтак мусили скоритися. Частина їх залишилася у передгір'ях Північного Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії Атіли й під його знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до Франції й Іспанії.
Тоді ж, у 370-х рр. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього Подніпров'я окремі роди остготів. Після смерті Атіли орди тюркських кочівників повернулися з Подунав'я у степи Причорномор'я й Підкавказзя. Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях, куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.
Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам'яток.
Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою Мар'ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале. Монастир був заснований у кінці VIII ст. й існує з перервами ось уже понад тисячу років.
Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов'язане з іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором Левом III Ісавром (717—741 рр.), який видав вердикт проти вшанування ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741—775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки турбувалися про чистоту Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули відібрати величезні земельні й фінансові маєтності церкви й таким чином "залатати дірки" спорожнілої внаслідок безперервних воєн казни імперії. Отож, у УІП ст. великі монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на казарми,
ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію. Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочитателів у глухі віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися й у Крим — у його горах на околицях візантійського міста Херсона (Севастополя) невдовзі виросли скельно-печерні монастирі Качі-Кальон, Шулдан, Челтер, Інкерманський та Успенський.
Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням у XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі політичні інтриги тих часів.
У роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О. Суворов вирішили собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов'я (щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря (згодом, у XX ст., аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму радянський вождь Сталін). Натомість після приєднання Криму до Росії імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на півострів селян з російської "глибинки". Відтак, уже в середині XIX ст. обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х рр.
Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії, святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і наскельким фресковим розписом.
Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря всі туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити легендарне Чуфут-Кале.
Чуфут-Кале (Кирк-Ор) — це друге за величиною (після Мангупа) печерне місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая (рис. 5.22).
Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома глибокими долинами. З одного боку лежить прямовисне
Рис. 5.22. Чуфут-Кале: оборонна стіна та яруси житлових печер
провалля глибиною 250-300 м, з двох інших - стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70°. І лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в'ється вузький путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м і в'їзна башта з вузенькими Південними воротами (рис. 5.23). Сюди попри фортечну стіну веде довга вузька доріжка, тож під час шкварчання потоків розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися вздовж неї до воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисарая здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний польський поет Адам Міцкевич у сонеті "Дорога над проваллям у Чуфут-Кале".
Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір'я, алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень. Поступово аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки тут було зручніше оборонятися від численних нападників. У VI ст. візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам-асам, які заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці створили укріплену "буферну зону", відгородивши себе від ворожого степу країною Асів, яку хазари нарекли "Кирк-Ор", тобто "Сорок фортець". Ця назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.) татари почали називати Чуфут-Кале.
У Чуфут-Кале в X—XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам'яницями. Умілі каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька кімнат з вікнами й опорними колонами, а видобутий камінь використовували для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста розташовані в чотири яруси і з'єднуються між собою. У центральній башті була арка в'їзних воріт, викутих із заліза. Кирк-Ор перетворилося у квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що вів зі Степу у Херсонес - головний візантійський порт Криму. У IX ст. місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім православних асів, у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини вірмен-християн та хазарів-іудеїв.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Туристичне краєзнавство» автора Петранівський В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України“ на сторінці 23. Приємного читання.
