Рис. 5.23. Чуфут-Кале: вигляд з фортеці та Східна в'їзна брама
У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися від постійного нервового напруження, їхня пильність притупилася, стінобитні машини татар проламали стіну й вони ввірвалися у фортецю. Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст. татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і його округою правили Кирх-Орські беки.
Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом "Це гробиця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша". її верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав заміж за Єдигея — хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397—1420 рр. ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що тривала на просторі від України до Монголії, від Москви і Кулікового поля до Афганістану й врешті-решт призвела до розпаду Орди. Після загибелі чоловіка і родичів, Джаніке сховалася в Кирк-Орі і з 1420 р. до самої смерті (1437 р.) єдиноосібно правила ним. Відтак, долину і місто успадкував сусідський Солхатський хан Хаджі-Гірей, один з синів середньоазіатського султана Гіас-аддіна і родоначальник династії кримсько-татарських ханів. У 1449 р. він переніс сюди свою столицю. Уклавши договір про спільні воєнні дії з московським князем Іваном III, він продовжував боротьбу з володарем Золотої Орди. Але невдовзі був прогнаний чингисідами з Криму, переховувався при дворі Великого князя литовського Вітовта і лише в 1459 р. за ратної підтримки литовсько-руського війська і загонів місцевих кримських беків зміг повернути собі Кримське ханство й проголосив його незалежність від Золотої Орди.
Однак незалежність кримських татар протривала недовго. Після смерті Хаджі-Гірея у 1466 р. почалася нова міжусобна боротьба за владу між його синами, тож ханський спадкоємець Менглі-Прей утік шукати захисту в генуезького консула за високі стіни Кафи, а після захоплення її турками в 1475 р. потрапив в турецький полон і три роки провів під арештом у Стамбулі. У 1478 р. кримські беки і Менглі-Гірей визнали васальну залежність Криму від Османської імперії, і султан посадив хана своїм намісником у Криму.
Стараннями хана фортифікації столичної татарської фортеці було заново перебудовано й зміцнено. Він розширив межі міста на схід. Довжина східної міської стіни, вибудованої з блоків тесаного каміння, становить 128 м. Східні в'їзні дубові ворота оббиті кутим залізом, вони затиснені між двома масивними баштами з бійницями для вогнепальної зброї. У XVI ст. у Кирк-Орі було понад чотириста наземних будинків, а населення досягало 4—б тис. осіб. Менглі-Гірей започаткував традицію утримувати тут у замкнутих печерних ("кам'яних мішках") родовитих бранців (скажімо, на початку національно-визвольної війни українського народу з 1648 р. у підземеллі Чуфут-Кале утримувався коронний гетьман Речі Посполитої Потоцький, захоплений в полон у битві під Корсунем).
З середини XVII ст. татари залишають Кирк-Ор, там залишилися жити тільки караїми (асимільовані татарами хазари, які дотримувалися дідівського юдейського віросповідання, запровадженого в якості державної релігії Хазарського каганату ще в IX ст.). Татари-мусульмани вважали їх євреями, тому місто з цього часу стали називати Чуфут-Кале, що в перекладі з татарської означає "Єврейська фортеця". Караїми прожили тут ще два століття, останні мешканці залишили пустельне плато в 1852 р.
З караїмських часів у Чуфут-Кале чітко збереглися три основні вулиці: Вурунчакська, Середня і Кенаська (назви умовні) з витертими у скельній поверхні глибокими рівчаками від коліс возів, які понад тисячу років сновигали цими кам'яними вулицями. На Кенаській вулиці стоять два караїмські молитовні будинки-кенаси. Старішу кенасу XIV ст. оточує тераса з кам'яними колонами. Тут було місце зборів общини. Друга кенаса датована XVIII ст. Усередині кенаси виглядають аскетично: перший маленький зал, відділений перегородкою, має ослони, сидячи на яких молилися поважні старці, на підлозі великого залу молилися чоловіки, а на верхньому балкончику, за дерев'яними ґратами — жінки (щоб не відволікати мужів під час молитви).
Проте, кращою архітектурною окрасою Чуфут-Кале є мавзолей Джаніке-ханум, доньки золотоординського повелителя
Тохтамиша зі священного монгольського роду чингисідів, відомої політичної діячки, правительки Кирк-Ору, правовірної мусульманки, яка в 1416 р. з Хорезму здійснила паломництво-хадж у Мекку у супроводі багатого каравану й особистої охорони з 300 монгольських витязів. За заґратованими дверима мавзолею лежить кам'яний надгробок з посмертним написом-звеличенням Джаніке-ханум арабською мовою. Неподалік від мавзолею 1437 р. видніються руїни мечеті, побудованої в 1346 р. А далі вздовж північного краю міста тягнеться глибоке провалля й відкривається неозора панорама Головної гряди Кримських гір.
Печерне містофортеця Тепе-Кермен ("Замок на Горі") розташоване на скелястій вершині однойменної гори-останця за 5 км на південний захід від Чуфут-Кале. Останець висотою 534 м піднімається над навколишньою місциною на 220 м. У ньому налічується близько 250 печер житлового, культового і господарського призначення, розташованих у декілька поверхів. Оборонну функцію виконували печери-каземати горішнього ярусу з вузькими бійницями та тунелями сполучення для маневреності пересування воїнів.
Тепе-Кермен проіснував з V до XIV ст. Він прикривав підступи до Чуфут-Кале з боку долини річки Кача й Алуштинської долини. Засновниками поселення є аси (як і сусіднього Чуфут-Кале). Місто зазнавало нападів утигурів, військ Хазарського каганату, печенігів та половців, але остаточно спорожніло після татарської навали орди хана Ногая в 1299 р.
Окрасою міста є просторий (4,5 х 10,5) печерний храм VIII—IX ст. з рядом із шести кам'яних колон довкола вівтаря, двома висіченими в закутку гробницями, залишками грецьких написів. Архітектурні особливості церкви споріднюють її з печерними храмами Каппадокії.
Сусідня скеля-останець Киз Кермен ("Дівочий замок") з V ст. використовувалася саме як замок. З трьох боків її оточують прямовисні урвища висотою 170—210 м, і лише з півночі вузький гребінь сполучає скелю з плато. Гребінь у V—XIV ст. перегороджувала висока кам'яна стіна. За площею Киз-Кермен не поступався сусіднім містам Чуфут-Кале й Тепе-Кермен, однак більша частина його території не забудовувалася й служила укриттям для селян з довколишніх сіл і черед худоби в період ворожих навал, а в мирний час — для розташування торгових караванів, торгів тощо. У місті вирубані печери для виноробства.
Печерне міс то-фортеця Ескі-Кермен розташоване біля с. Червоний Маяк на вузькому плато столоподібної гори-останця, що піднімається над суміжними долинами на 30—40 м. Заснували його на початку VI ст. аси, які внаслідок воєнного тиску військ могутнього Тюркського каганату, кордони якого простягалися від Дніпра до Монголії, змушені були перебратися з родючих долин на вершину гори й розбудувати тут потужну фортецю. Після розпаду Західнотюркського каганату на його руїнах постав Хазарський каганат, війська якого з VII ст. регулярно розширювали свої володіння в Криму, підкорюючи гірські та приморські міста півострова. У VIII ст. владу хазарського кагана мусили визнати й мешканці Ескі-Кермена (у ті важкі часи, за літописною згадкою, навіть Київ перебував у політичній залежності від каганату й сплачував данину хазарам). Однак у 787 р. мешканці столиці Кримської Аланії очолили повстання християн (асів і готів) Західного Криму проти хазарського поневолення. Війська каганату жорстоко придушили цей виступ і повністю сплюндрували укріплення Ескі-Кермена. У X ст. візантійський намісник Херсонесе, зміцнюючи підступи до міста, побудував на прямовисній скелі сусіднього плато замок з баштою-донжоном Киз-Куле. У ній засів передовий ромейський загін, силами якого херсонський топарх відбудував міські укріплення самого Ескі-Кермена. Місто проіснувало ще два століття і в 1299 р. було взяте штурмом і піддане руйнуванню татарськими ординцями хана Ногая — повелителя західного улусу Золотої Орди. Відтоді мешканці сюди більше не поверталися.
В Ескі-Кермені збереглася низка атракційних ранньосередньовічних алано-візантійських фортифікацій: висічений у скелі вузький коридор головного входу у фортецю, залишки оборонних стін над обривами (висотою 2,8 м) і північної Дозорної башти (вирубана в скельному стрімчаку), а також комплекс печерних казематів, сполучених між собою висіченими у скелі тунелями. На вершину плато веде кам'яна дорога з вичовганими у скельній поверхні коліями від коліс повозок. Весь простір фортеці тисячу років тому був суцільно забудований двоповерховими житловими будинками під черепичними дахами, палацом володаря країни Сорока Фортець та адміністративними кам'яницями. І лише захищене зовнішньою стіною передмістя пустувало, слугуючи загоном для худоби з навколишніх селищ на випадок ворожого вторгнення в цей квітучий край.
Унікальним явищем у світовій фортифікаційній практиці є вирубані в скельних стрімчаках оборонні "башти" з прорубле-ними бійницями для обстілу підходів до фортеці Ескі-Кермен. З верхнього плато всередину них ведуть вирубані в скелі сходи, а самі "башти" сполучені між собою тунелями. Унікальним за своєю суттю є й фортечний колодязь, прорубаний у скельній товщі до природної розщелини, зі стелі якої жебоніла вода. У колодязь круто спускаються вирубані ґвинтові сходи, що налічують 95 сходинок.
Увагу привертає вирубаний у скелі храм Трьох вершників XII ст., названий так першими дослідниками, які побачили на стіні храму рештки фрескового розпису у формі трьох вершників, середній вершник — Георгій Побідоносець — проштрикує списом розпластаного на землі змія-дракона. Під фрескою є сліди висіченого грецького напису: "Вирубано церкву і написано святих мучеників Христових для спасіння душі й на відпущення гріхів". У скельній стіні храму вирубана ніша-вівтар, а на підлозі — ніші для двох поховань. Вище над храмом Трьох вершників у скелі вирубана Успенська церква (XIII ст.), в якій виявлено залишки настінного фрескового розпису Успіння Пресвятої Богородиці. До храму ведуть покручені сходи, вирубані у майже прямовисній скелі. Проте, найбільшим печерним храмом Ескі-Кермена є єпархіальний собор "Судилище", який складається з чотирьох приміщень, розділених кам'яними колонами.
Неподалік Ескі-Кермена в сусідній ущелині західніше від руїн візантійського замку Киз-Куле є ще одна вирубана у скелі церква-усипальниця, відома як храм Донаторів (тобто жертво-давців-фундаторів). На стінах храму збереглися фрагменти фрескового стінопису, зокрема чоловіка і жінки в багатому середньовічному вбранні, на кошти яких вирубано цей храм.
Печерне місто фортеця Мангуп (Феодоро) — найвеличніше й найбільше за площею (90 га) серед середньовічних печерних міст-фортець гірського Криму (рис. 5.24). Воно розташоване біля с. Залісне на плато столоподібної гори-останця Мангуп, що на півночі обривається до суміжної долини прямовисним уступом заввишки 200 м. Уступ налічує чотири миси-стрімчаки: Чамну-Бурун, Чуфут-Чеарган-Бурун, Еллі-Бурун й Тешклі-Бурун, розділені глибокими лісистими балками.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Туристичне краєзнавство» автора Петранівський В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України“ на сторінці 24. Приємного читання.
