Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Ми прощалися з кожним остров'янином. Один за одним учасники експедиції підходили прощатися з патером Себастьяном, який посів значне місце у житті всіх нас. Після того як попрощалася з ним Івонна і маленька Анетта, настала моя черга. Я довго стискав йому руку. Ми небагато сказали один одному. Далеко легше знайти слова на вокзалі, ніж на березі найвідлюднішого острівця, коли судно готове відчалити і ти прощаєшся з людиною, що стала тобі другом назавжди. Патер Себастьян рвучко повернувся, остров'яни розступилися, і він, у чорних великих черевиках, самотньо побрів угору. Там, на плато, його чекав новий червоний джип. Поки не зітруться скати, старий священик може поберегти свої натруджені ноги, подаючи допомогу хворим і стражденним на всьому острові, аж до лепрозорію, що містився в північній його частині.

Губернатор з сім'єю прибув провести нас на моторному човні. Я саме хотів уже плигнути до них у човен, коли старий Пакоміо схопив мене за руку і відвів убік. Це він перший поїхав зі мною на острів птахів, щоб показати потаємну печеру, яку ми так і не знайшли. Потім Пакоміо став правою рукою Арне і бригадиром землекопів у Рано Рараку. Коли якось Арне біля великої статуї викопав маленьку фігурку, він пошепки запропонував показати йому печеру, повну таких фігурок. Але тут якраз через печери в селищі піднявся галас, і Пакоміо, злякавшись, відмовився від своєї обіцянки. Він навіть якось біг за мною і запевняв, що в печерах нічого немає. Ще коли жили їхні предки, такі печери з скульптурами існували, але тепер усі потаємні входи забуті, і якщо хтось і приносив мені кам'яні фігурки, то це були копії тих, що загублені в печерах.

Пакоміо стояв передо мною і зніяковіло крутив у руках солом'яний бриль. Позаду юрмилася решта остров'ян.

— Ти повернешся на острів, сеньйоре? — спитав він схвильовано, дивлячись на мене великими карими очима.

— Це буде залежати від каменів, які я везу з собою. Якщо все це, як ти казав, брехня і фантазія, то вони не принесуть, мені «доброго щастя» і мені нічого повертатися сюди.

Пакоміо похнюпився і почав поправляти на брилі вінок з білого пір'я. Потім спокійно глянув на мене і сказав з притиском:

— Не всі камені, що ти дістав, брехня і фантазія. Вони принесуть тобі «добре щастя», сеньйоре.

Старий дивився на мене привітно і тривожно. Ми потиснули один одному руки, і я плигнув у човен.

Ціла юрба остров'ян пішки і на конях бігла берегом, махаючи нам руками. Мені здавалося, що стук копит відлунюється під землею, бо ж острів Пасхи складається з двох поверхів. Але насправді це гриміли хвилі, розбиваючись об похмурі прибережні скелі.

Розділ X

МОРОНГО УТА — РУЇНИ В ХМАРАХ

На схід від сонця і на захід від місяця, за сімома горами, стоїть на вершині золотий казковий замок. Та хто вірить казкам у наші дні? Однак, вибравшись на сьому гору і побачивши перед собою Моронго Ута, ми повірили в казку.

Довкола нас на всі боки простягався океан, нескінченний водний простір, який ми перетнули на своєму маленькому судні з другого кінця земної кулі. Глибоко під нами лежали зелені долини і блищав гладенький, як дзеркало, фіорд, на якому стояло маленьке судно, що привезло нас сюди з острова Пасхи. А перед нами, на сусідній вершині, просто рукою подати — казковий замок. Зачарований, безлюдний, з мурами та баштами, зарослими лісом і кущами, він стояв таким, яким його покинув король ще в той далекий час, коли світ вірив казкам.

Я аж палав од нетерпіння, коли ми, перебравшись через останній хребет, наблизилися до підніжжя казкового замка. Могутній і величний, височів він перед намивна нереальному тлі рухомих хмар, блакитних вершин та башт. Хоч сам замок вільно розкинувся під небом, однак здавалося, що виник він із підземелля і не в змозі скинути з себе дерен, зарості й дрімучий ліс, які наче зелений килим, покривали його мури.

Із скелі здійнявся з пронизливим криком гарний голубий птах. Коли ми наблизилися до замка, з зелені біля одної із стін вибігли три білі дикі кози. Скочивши у рів, вони сховались у гущавині.

Острів Пасхи — найвідлюдніший куток у світі, тому не дивно, що один з його найближчих сусідів — острів, де ми висадились, — віддалений від нього так, як Іспанія віддалена від східних берегів Канади. Тут, серед зелених гір, ми, як ніколи раніше, почували себе далекими від суєтного світу. Це забутий куточок у Тихому океані.

Хто коли чув що-небудь про Рапаїті? Маленький острівець майже надвоє розрізаний величезним океаном. Схили його такі стрімкі, що важко знайти опору для ніг. По обидва боки хребта, де ми стояли, внизу лежали фіорди, які, залежно од вітру, правили по черзі за дзеркало цьому казковому замкові. Варто нам. було обернутись, як на Інших, теж укритих зеленню вершинах; ми бачили не менше дванадцяти таких самих дивовижних будов, і ніде ніяких ознак життя. І тільки внизу, на березі одного з фіордів, у якому стояло наше судно, в'ється димок. Там розкинулось маленьке селище, що складається з укритих очеретом бамбукових хаток та кількох побілених будинків. У ньому скупчилось усе населення острова Рапаїті — двісті сімдесят вісім полінезійців.

Але хто ж був творцем казкового замка, що стоїть перед нами, і таких самих будов на інших вершинах? І для чого насправді вони служили? Ніхто цього не знає. Коли 1791 року капітан Ванкувер випадково натрапив на цей самітний островок, йому здалося, що на одній із вершин є люди, а вниз по схилах ішли укріплення і палісади. Ванкувер прийняв це все за штучно зроблену фортецю, але не піднявся вгору і не перевірив свою здогадку. Знаменитий тихоокеанський місіонер Елліс, який прибув на острів через кілька років, заявив, що Ванкувер помилився; те, що йому здалося фортецею в горах, насправді має природне походження. Після Елліса острів відвідав відомий мандрівник Моренхаут. Він прославив своєрідну природу Рапаїті, де гірські вершини скидаються на башти, замки й укріплені індійські селища. Але він також не оглядав ці дивовижні творіння природи зблизька.

Через двадцять п'ять років невеличку книжечку про цей дивовижний відлюдний гористий островок написав Кайо. І він, і інші дослідники вилазили на гори і за зеленню бачили штучно збудовані мури. Більшість дослідників вважали їх за стіни старих невідомих фортець, деякі ж — за руїни древніх хліборобських терас.

Тільки один етнолог Стоукс, зійшовши на острів, почав вивчати його населення. Однак його записи поки що лежать ненадруковані в Бішопському музеї. Жодного, археолога на острові ще не було. Ніхто ще не піднімався в гори з сокирою та киркою і не дивився, що там криється. Милуючись горами й долинами, ми знали, що стоїмо на незайманому місці. Ми могли починати, де. завгодно: до нас ніхто не робив тут розкопок. Ніхто й не знав, що нас тут чекає.