Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Хуан з похмурим виглядом сказав мені, що його батько, очевидно, вмирає. Він не хоче бачити своєї жінки, не їсть і не п'є, а тільки лежить у ліжку й плаче, нарікаючи на «погане щастя». По виразу його обличчя Хуан здогадується, що це якось пов'язано з печерою. Сам Хуан вперше в житті відвідав підземне сховище і вважав його за справжнє.

Коли я розповів йому, що сталося. Хуан вислухав мене спокійно, але на очах у нього виступили сльози. Він сказав, що після нашого від'їзду батько пішов до сеньйора Білла, щоб показати йому іншу печеру, але той не захотів іти туди без вказівки сеньйора Кон-Тікі. Тепер у батька лиш одне бажання — вмерти. Та якщо я напишу сеньйору Біллу записку, Хуан спробує дізнатися в батька, де міститься друга печера, і разом з сеньйором Біллом піде туди, щоб повернути острову «добре щастя».

Я написав Біллу записку, і хлопець помчав назад до селища. Але коли Білл одержав задиску і вийшов з хатини Рапу, за ним невідступно стежило двоє чоловіків. Остров'яни слідкували й за Лазарусом, щоб він не показав свою печеру у Вінапу. Та десь опівночі Біллу пощастило непомітно вислизнути з хати, і він зустрів Хуана в умовленому місці. Хлопець мав з собою примітивну карту, яку батько накреслив йому на клаптику паперу.

Судячи з карти, спочатку треба було їхати до Аху Тепеу, що містилася далеко від селища серед кам'янистого поля, біля північного узбережжя. Хуан привів двох осідланих коней, дістав великий клубок мотузки, і, під захистом темряви, вони вирушили в дорогу. Пізно вночі вони досягли великої старої аху і тут звірилися з картою. Далі треба було перелізти через високу огорожу вівцеферми, і тому вони залишили тут коней. Наступним орієнтиром мала бути купа лавових брил десь праворуч. Просто під ними, на краю урвища, повинен був легати великий круглий камінь, за який треба прив'язати мотузку, а потім спуститись донизу майже до самого її кінця. Там вони й натраплять на печеру.

Хуан і Білл знайшли огорожу, купу лавових брил і камінь на краю урвища. Цього разу вони не їли курки, не справляли обряду уму такапу, тобто обійшлось без церемоній. Закріпивши мотузку, Хуан спустився в морок і довго не з'являвся. Нарешті, він повернувся і сказав, що ніякої печери там немає. Довелося шукати іншого каменя і пробувати ще раз, але знову без жодних наслідків. Вони перекидали мотузку з каменя на камінь уздовж берега, аж поки Хуан не повернувся зовсім: знесилений і з допомогою Білла ледве перебрався через край урвища. Цього разу він таки знайшов печеру.

Тепер вже й Білл спустився по мотузці вниз. Спочатку він злазив уздовж прямовисної кручі, впираючись у неї ногами, а далі мотузка висіла в повітрі. Білл продовжував спускатися в темряву. Знизу до нього долинав шум прибою. Несподівано перед самим носом він побачив у скелі горизонтальну розколину. Біллу здалось, що всередині виднілися якісь речі, але вони лежали так далеко, що досягти їх було неможливо. Розколина виявилась, такою вузькою, що він навіть не пробував протиснути в неї голову. При світлі ліхтарика вони з Хуаном, нарешті, побачили, що ця вузька тісна печера надбита фігурами, похованими під товстим шаром пилюки. Хуан скорчився і дістав ногою кам'яну голову з орлиним носом та розкішною бородою, що нагадувала церковні фігури середньовіччя. Обидва були такі виснажені, що насилу вибралися з цим тягарем нагору по двадцятиметровій мотузці. Спускатися ще раз вони не зважилися.

Наступного ранку Білл прислав мені листа: на його думку, це вже була справжня печера. Наскільки він міг помітити, є всі підстави гадати, що цього разу в сховищі лежать старовинні речі.

Ми оглянули незвичайну голову, яку вони принесли з собою. Фігура відрізнялась від тих скульптур, що ми бачили минулої ночі. Це була справжня старовинна річ.

Я вибрав двох наших найкращих альпіністів: кока і другого машиніста. На чолі з Хуаном і Біллом ми в страшенну зливу поїхали серед білого дня до Аху Тепеу. Дощ у посуху був знаком «доброго щастя», і Хуан, хоч «тремтів від холоду; весь час посміхався. Досягнувши огорожі, ми прив'язали мокрих коней і далі пішли пішки. Коли ми прибули на місце, дощ перестав. Роздягнувшись догола, ми викрутили одяг, а я, щоб зігрітись, почав стрибати по краю урвища. Раптом вітерець доніс добре знайомий запах. Я міг упізнати його серед запахів тисячі квітів і парфумів: пахло уму такапу — печеним курчам і бататом. Я звернув на де увагу Білла, але він, — завзятий курець, — нічого не почув. Я не помітив тут ні диму, ні будь-яких слідів людини, та все-таки: сюди хтось приходив виконати таємничий обряд, бо остров'яни не мають звички готувати на скелях звичайний обід.

Хуан прив'язав мотузку і спустив її вниз із кручі. Я перелякався, глянувши, куди Білл лазив уночі, а сам він, побачивши те місце вдень, зблід і став не таким_ балакучим. Під нами було майже стометрове урвище, а внизу бились об каміння хвилі. Печера містилася метрів за двадцять від краю плато.

Білл не хотів спускатись ще раз, та й сам я був дуже радий, що ми взяли з собою двох альпіністів. Я вже мав досить таких спусків і з задоволенням давав можливість іншим відчути їхню принадність, адже тепер мені не треба було захищати свого аку-аку. Наші альпіністи взяли мішок і палицю з карлючкою, щоб витягати з щілини фігури. Невдовзі мішок почав курсувати вгору повний і вниз порожній.

Ми виймали з нього найфантастичніші фігури людей, тварин та демонів. Раптом я почув радісний вигук Білла. Він тримав у руках великий кам'яний глек, високий, з красивими лініями і вушком. Ми здули з нього пилюку і побачили ледве помітне зображення обличчя і двох птахів, зроблене в стилі острова Пасхи.

— Це саме те, що я сподівався знайти! — вигукнув Білл. — Не глиняні, а кам'яні глеки, взірцем для яких правили керамічні вироби.

Білл мав спокійну вдачу і ніколи не виявляв захоплення. Але зараз він був. дуже схвильований. Очевидно, ця печера стала надійним сховищем для скульптур тоді коли міжусобна війна докотилася до Аху Тепеу і величезні монументи було повалено додолу.

Ось мішок знову підняли нагору. Цього разу ми витягли ще один глек, трохи менший за попередній. Потім з'явилась скульптура голого чоловіка з трьома головами і фігура воїна в довгому плащі з пір'я, що сидів на спині черепахи. Але найдивовижнішою була скульптура справжнього кита з роззявленою пащею, повною зубів. До хвоста кита було прикріплено маленький череп, а до спини — дбайливо зроблена модель очеретяної хатини острова Пасхи у формі човна з дверима збоку і п'ятигранною піччю ззаду. Під животом у тварини було шість круглих куль, завбільшки з апельсин, а вздовж боків ішли паралельні лінії, що надавали китові схожості з. якимось казковим очеретяним судном. Чи то сходи, чи стежка вела від хатини з обох боків униз по тілу тварини до смуги, схожої на ватерлінію судна.

Хуан не міг пояснити жодної речі з тих дивовижних фігур, які ми витягли з сховища. Він тільки знав, що коїлись його батькові цю печеру показала стара тітка.

Нарешті кок і другий машиніст з'явилися з останнім мішком і розповіли, що забрали всі скульптури з ніші всередині розколини. Менші фігури лежали ближче, а більші далі. Все було вкрито товстим шаром пилу, а подекуди, в заглибинах, — павутиною. В цій печері не було ні мат, ні скелетів, тільки двадцять шість скульптур.

По дорозі додому рудоволосий Хуан під'їхав до мене і запитливо глянув мені в вічі.

— Все це чудово, — сказав я, — і буде добре оплачено. Але кланяйся своєму батькові і передай, що це не печера Оророїни.

Ми залишили всі камені в хатині Рапу, де мешкав Білл. Досягнувши церкви, я вирішив зайти до патера Себастьяна. Почувши, що бургомістр показав нам справжню печеру, він сплеснув у долоні і почав схвильовано ходити по кімнаті з кутка в куток, бо випадок, що стався зі мною минулої ночі, страшенно вразив його. Патер Себастьян після грипу довго залишався в постелі. Але навіть хворий, він дуже цікавився всім, що відбувається на острові. Коли б я не відвідав його, навіть серед ночі, патер Себастьян у нічній сорочці сідав на ліжку й уважно слухав мою розповідь. Та й сам він завжди розповідав мені щось цікаве. Сьогодні патер Себастьян сказав, що, за словами старих людей, у скелястих берегах на північ від Аху Тепеу міститься багато печер, в яких «щось» є.