Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Так ось від чого застерігав мене Хуан Чарівний. Першою моєю думкою було піти звідси.

Але в отворі вже з'явилися ноги Білла, що навпомацки спускався до мене. Зупиняти його вже було пізно. За ним ліз фотограф. Я не хотів зчиняти галасу, бо остров'яни, які залишились нагорі, зрозумівши, що їх обман розкрито, могли дуже злякатися неприємностей. А що коли їм спаде на думку засипати отвір камінням? Тоді ми всі будемо надійно поховані під землею.

— Нас обдурили, — пошепки сказав я Біллу, як тільки його голова з'явилася в шахті, — треба швидше вибиратися звідси. Це не родова печера, і камені в ній нові.

Білл дуже здивувався. Він підповз до каменів із знаками ронго-ронго, щоб краще роздивитися на них.

— Справді, щось вони не схожі на старовинні, — прошепотів він у відповідь.

— Поглянь на птаха, на човен і на чашу з волоссям, — сказав я.

Посвітивши довкола, Білл остаточно погодився зі мною. Позад себе я помітив червоні очі двоюрідного брата бургомістра. Він уважно прислухався до нас, однак не міг нічого зрозуміти, бо ми перешіптувались цо-англійськи. Ліхтарик освітив і обличчя бургомістра. Той так нервував, що з нього піт котився градом. Його син був теж тут і здивовано озирався довкола.

Тепер шлях нагору був вільний.

— Тут внизу дуже важке повітря, — сказав я бургомістрові, витираючи чоло.

Він погодився зі мною і також витерся.

— Піднімемось нагору і побалакаємо, — запропонував я, прямуючи до виходу.

— Згоден, — відповів бургомістр і собі рушив до отвору.

Опинившись на свіжому повітрі і побачивши, що інші теж один за одним вибираються з підземелля, я полегшено зітхнув.

— Ну що ж, ходімо, — різко сказав я і підняв прокляту свинячу голову, яка лежала на камінні і, криво посміхаючись, витріщала на мене очі.

— Ходімо, — погодився бургомістр і встав, ніби показуючи, що залишатися тут нема чого.

Весь наш караван мовчки рушив тією ж самою дорого назад. Я брів попереду, сонний, стомлений і страшенно, сердитий. Слідом за мною йшов бургомістр, а далі вже Білл та всі інші. Двоюрідний брат бургомістра одразу ж зник у темряві, потім відстав і його син Хуан.

Діставшись до перших хатин селища, ми з фотографом попрощалися з Біллом. Було вже дві години, а він мусив ще добиратися до хати остров'янина, в якого мешкав. Прощаючись, Білл шепнув, що коли мені пощастить умовити бургомістра повести нас до справжньої печери цієї ж таки ночі, то він не матиме часу приготуватися до нового обману. В селищі я попросив фотографа почекати в машині, а сам попрямував до хати бургомістра; н брів слідом за мною, ніби побитий собака.

Я зайшов до хати і мовчки опустився на стілець біля круглого стола. Бургомістр зразу ж присів поруч, невинно розглядаючи стіну. Я затарабанив пальцями по столу. Він умостився зручніше. Я намагався зустрітися з ним поглядом. Деякий час бургомістр дивився на мене своїми великими невинними очима, але потім знов перевів погляд на стіну. Так ми могли просидіти до самого ранку, дон Педро не хотів починати першим, сподіваючись, що не все ще втрачено: адже я не сказав жодного слова.

— Це було «погане щастя», Педро Атан, — почав я і помітив, що в мене самого від хвилювання тремтить голос. — «Погане щастя» для тебе, для мене і для твоєї подорожі.

Груди в бургомістра заколихалися. Деякий час він стримувався, потім затулив обличчя руками і заридав, а через хвилину схопився і зник за дверима. Я чув, як він забіг у сусідню маленьку кімнатку, впав на ліжко і знову заплакав. Нарешті він замовк і швидко прибіг до мене.