Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Чутки про події останніх днів швидко поширилися по селищу, і в Хангароа почали відбуватись незвичайні речі. Варто було бургомістру вийти за поріг своєї хати, як усі накидалися на нього з криком Реорео — «Ошуканець». Кожний намагався якнайкраще використати ці події для себе.

Ті остров'яни, що найбільше лаяли бургомістра, бігали потихеньку в свої печери, щоб там вирубати фігурки з каменю. Тепер, коли таємниця печерних каменів; стала відома іншим, вони також не вирізуватимуть вічно дерев'яні фігурки, схожі одна на одну.

Розпочавши по-справжньому обробляти камінь, остров'яни більше не вирубували копії великих статуй: чи наївних круглих брусків з ледь зазначеним носом і з очима. Тепер у багатьох старих майстрів якось відразу на повну силу розвинувся своєрідний дозрілий стиль… Виявилося, що почало розквітати нове ремесло на основі стародавньої культури, яка досі для невтаємничених була заборонена.

До цього часу ніхто не пробував продавати камені з печер, ми обмінювалися взаємними подарунками. Але нові камені стали продавати поряд з дерев'яною різьбою. Дехто натирав їх землею або гнилим банановим листям, щоб надати їм вигляду старих. Чимало остров'ян пробували продавати свої речі у темряві: може, аку-аку сеньйора Кон-Тікі не такий уже й сильний? Адже сеньйор Кон-Тікі дав себе затягнути до фальшивої печери бургомістра. На острові Пасхи можна було чекати чого завгодно. Одні майстри приносили нові скульптури і заявляли, що вони старовинні, інші — навпаки. Перед нашим відплиттям дехто приносив старі фігурки, запевняючи, що зробив їх сам. Остров'яни вигадували найнеймовірніші пояснення, щоб виправдатись, коли ми показували їм на мох і вивітрені місця, не помічені ними самими. Вони брехали, що взяли мотиви з «малюнків у книзі», хоч насправді жоден дослідник досі не бачив печерних скульптур. А коли я питав, чи малюнки часом не з книги Лавашері, остров'яни зразу потрапляли в пастку, кажучи що взяли мотиви саме з цієї книги.

Я не міг зрозуміти, що відбувається, та скоро все вияснилося. Повага до табу серйозно похитнулася. Після того, що сталося, страх перед аку-аку зменшився. Сеньйор Кон-Тікі не мав всемогутнього аку-аку, але й у печерах його не було. Проти забобону пустили забобон — зустрічний вогонь, який знищив у багатьох родин віру в духів. Однак, як і раніше, серед мешканців острова панував страх перед осудом сусідів, коли ті побачать, — що хтось порушує табу і виносить з печер; скульптури.

Тільки бургомістр усе ще боровся з самим собою. Коли ми складали намети, до мене прийшов його син. Батькові вже набридло, що його називають ошуканцем. Він ні разу не брехав мені відтоді, як я прибув на острів, аж поки ми не пішли до фальшивої печери. Тому тепер він хоче показати мені й археологам, що всі його розповіді про печеру Оророїни правда. Патер Себастьян і губернатор теж можуть піти з нами; нехай і вони побачать, що бургомістр не бреше. Він усіх нас поведе до печери, бо дон Педро Атан не якийсь там негідник, що ошукує інших і тільки меле пусте.

Нарешті було визначено ніч, коли ми мали піти до печери Оророїни. Пізно ввечері я з Біллом, Едом та Арне поїхав до селища, щоб узяти губернатора і патера Себастьяна. Та в останню мить бургомістр передумав і, поспіхом узявши з печери сорок скульптур, виставив їх на долівці в себе в хатині. Він пояснив патеру Себастьяну, що все-таки не може взяти нас до печери Оророїни, бо там дуже багато фігур. Передати всі скульптури мені він не зможе, а якщо приведе нас до входу, то таємницю печери буде розкрито, і тоді він не матиме де зберігати цю велику колекцію.

Патер Себастьян і губернатор попрямували з нами до хатини бургомістра. Балакучий бургомістр, весело посміхаючись, зустрів нас біля дверей і провів до кімнати. Круглий стіл був відсунений, а долівка геть закладена фігурами. Деякі скульптури виявились справді старовинними, але більшість були зроблені недавно… Я відразу пізнав у нових скульптурах такі, які мені вже пропонували інші остров'яни. Було тут і кілька копій фігур з маленької печери над урвищем. На що сподівався цього разу бургомістр? Це ж була завідомо приречена на невдачу, спроба вдруге обдурити нас.

— Навіщо ти зробив це все? — спитав я. — Чому ти не дотримав свого слова й не повів нас до печери Оророїни, якщо вона справді належить тобі?

— Це все правда, сеньйоре. Та коли я був у печері вночі, то помітив там так багато скульптур, що я не можу передати тобі їх усіх.

— А раніше ти цього не знав? Ти ж розповідав мені, що регулярно миєш камені.

— Так, але ті, що я знайшов уночі, лежать у глибині печери. Я раніше їх не бачив. Вони зовсім поховані під пилюкою.

— Але ж ти якось сказав мені, що в тебе є окремий зошит, де записані всі твої скульптури?

— Не всі скульптури, сеньйоре, а всі печери.

— Ти, виходить, записав лише кількість своїх печер?

— Звичайно, сеньйоре, це зовсім маленька книжечка, — привітно відповів бургомістр, показуючи двома пальцями розмір невеликої марки.

Я здався.

У мене до горла підкотився клубок, коли я спускався сходами маленького будиночка бургомістра. Дон Педро знову стояв засмучений у дверях, а позад нього на долівці лежали камені. Це була моя остання зустріч з доном Педро Атаном, найцікавішою людиною на острові Пасхи, останнім знаменосцем довговухих, чия голова так набита таємницями, що він і сам уже не тямить, де кінчається дійсність і де починається фантазія. Якщо колись острів був заселений кількома тисячами таких людей, як бургомістр, то немає нічого дивного, що монументи, в реальність яких важко повірити, самі виповзали з гори і самі випрямлялися на весь зріст. І немає нічого дивного, що було створено аку-аку і надійні скарбниці, щоб ховати багатство народної фантазії, втілене у маленьких фігурках, які грішний люд міг би просто покрасти.

Коли пролунала команда й було піднято якір, а машинний телеграф привів у рух поршні й колеса в череві нашого судна, на борту і на березі не було жодного веселого обличчя. Ми встигли поріднитися з невеликою громадою остров'ян. Зелені намети стали невід'ємною частиною королівської долини Анакена. Тепер піднятий на постамент велетень знову залишився сам, сумно дивлячись на залиту сонцем безлюдну долину. Коли ми згорнули останній намет, велетень здавався таким самітним, ніби просив знов повалити його носом у пісок так, як він лежав останні століття.

Проте гігант в Анакені був тільки кам'яною статуєю, а в селищі Хангароа ми залишили іншого велетня, з плоті й крові. Серед безлічі наших друзів на березі у своїй білій сутані стояв простоволосий патер Себастьян. Нам здалося, що священик належить до експедиції не менше за кожного з нас. Але він обома ногами міцно вріс у землю острова Пасхи і не був одинокий, як велетень в Анакені. Так колись мав стояти серед предків остров'ян король Хоту Матуа, коли привів свій народ до цих далеких берегів.