Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Наступного ранку наше військо вишикувалось знову. Взявши з собою кирки, лопати, сита, щоб просівати землю, і ще всілякі знаряддя для розкопок, ми вирушили в гори. Виявилося, що ввечері до табору підкралися два щури, наїлись досхочу попої і повернулися в апельсинові зарості.

Кілька днів робота йшла чудово. Та ось одного ранку жоден з п'ятдесяти шести остров'ян не вийшов на роботу. У бінокль ми побачили на вершині самітні силуети Білла й Ларсена, а на березі, махаючи нам рукою, стояла Леа. Ще якесь лихо. Я сів у моторний човен і поплив до неї.

— Вони страйкують, — заявила Леа, як тільки я зійшов на берег.

— Чому? — здивовано спитав я.

— Той чоловік, якого ви привезли з Таїті розповів їм, що кожний, хто працює, повинен страйкувати.

Вкрай здивований, я попрямував до селища. Там я побачив лише кількох не дуже приємних хлопців, що стояли з загрозливим виглядом, засунувши руки в кишені. Всі інші поховалися в хатах і тільки позирали на мене крізь щілини в дверях.

— Чого ви страйкуєте? — спитав я одного з чоловіків.

— А звідки мені знати, — відповів він і оглянувся, шукаючи в інших підтримки. Але ті мовчали. Кого б я не запитав, ніхто не міг нічого відповісти мені. Вони стояли невдоволені й злі.

— Все це вигадав один чоловік, — вигукнула товста жінка від дверей. — Але його тут немає.

Я попросив привести того чоловіка, і кілька остров'ян: ринулось на пошуки. Незабаром вони привели грубого типа в старій зеленій армійській шинелі без ґудзиків, босого, як усі інші, з сигаретою в зубах. Це був наш даній знайомий — безплатний пасажир.

— Чого ви страйкуєте? — знову спитав я, коли він з зарозумілим виглядом зупинився переді мною. Всі інші чоловіки й жінки висипали з хат і похмуро обступили нас.

— Ми хочемо більше заробити собі на харчі, — відповів він, димлячи далі цигаркою і не виймаючи рук із кишень.

— Але ж ви одержуєте стільки, скільки самі попросили і скільки платять робітникам на Таїті.

— Ми хочемо більше, бо ми їмо свої харчі й спимо дома.

Позад нього я побачив зелені листяні пакуночки з попої, розвішані на деревах серед бамбукових хатин. Я трохи знайомий з оплатою праці у Французькій Океанїї і тому розумів, що їхні вимоги безпідставні. Якщо я здамся, післязавтра вони знову застрайкують і почнуть вимагати ще чогось.

Тому я рішуче заявив, що буду дотримуватися умов, на які ми пристали того вечора, коли я згодився на всі їхні вимоги. У відповідь остров'яни сказали, що більше не будуть працювати.

Поряд зі мною стояла схвильована товста вахіне з такими мускулами, що могла б налякати будь-кого. Тут ще були такі самі, як вона і в мене раптом з'явилась цікава думка. Я звернувся до жінок:

— Невже ви, жінки, допустите, щоб ваші чоловіки вилежувалися дома й спали в такий час, коли на Рапаїті можна знайти роботу і одержати за неї платню? Тепер, коли в лагуні стоїть судно, повне харчів, одежі та інших товарів?

Я влучив у ціль. Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти.

— Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона.