Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

У кількох печерах археологи розкопали долівки. Жителі кидали всі відходи просто під ноги, і в багатьох місцях купи сміття сягали аж під стелю. Тут було багато риб'ячих кісток, черепашок, рідше траплялися кістки курей і черепах. Щури та людське м'ясо теж входило в меню жителів печер. Вони смажили його на розпеченому камінні.

У темряві, яку були не в силі розвіяти примітивні кам'яні світильники, вони розгубили на долівці безліч тонесеньких голок з людських кісток. Найпростіші знаряддя з каменю, кісток та вулканічного скла, а також нехитрі амулети з кісток і черепашок — ось усе, що ми знайшли в цих житлах.

Але щось тут було не так! Хіба могли ці примітивні людоїди створити класичні гігантські статуї гордих володарів, що здіймаються над усім островом? Як міг народ, ще зовсім не проявивши себе в інших областях культури, виховати геніальних інженерів і талановитих скульпторів, котрі спорудили такі велетенські монументи? І як здійснювалась обробка цих монолітів людьми, що навіть не жили разом у селищі, а тулилися в розтиканих тут і там очеретяних хатинах або заповзали в тісні печери?

Я заліз крізь вузький отвір у печеру, де Білл при свічці обережно орудував кельнею. Біля нього лежала сумка, повна обгорілих людських кісток.

— Все ті ж примітивні залишки, — сказав він, викопавши кілька кутніх зубів. — Глянь-но, ці тварюки жерли одне одного, випльовуючи зуби собі під ноги.

Людське м'ясо їли тут не лише в окремих урочистих випадках. В остров'ян збереглася легенда про воїнів, які охочіше їли своїх родичів, ніж курчат і рибу. Існують також перекази про ще давнішу епоху величі острова, коли довговухі жили в злагоді з предками теперішніх мешканців острова — коротковухими. Але згодом довговухі почали примушувати коротковухих надто багата працювати, і це викликало війну, під час якої всіх довговухих спалили в рову. Відтоді ніхто більше не будував статуй, а частину тих, що вже стояли, повалили на землю з допомогою канатів. Громадянська війна, ворожнеча між родами і канібалізм тривали аж до того часу, коли в період дитинства батьків теперішнього покоління на острів прибув патер Еугеніо і мирно об'єднав у селищі Хангароа все населення острова.

Патер Себастьян був переконаний, що на острів прийшли два різні народи з різними культурами, і остров'яни теж твердять, що саме так і було.

В своїй книзі патер Себастьян вказує, що мешканці острова Пасхи багато чим відрізняються від мешканців інших островів Тихого океану і що серед них, безумовно, зустрічаються потомки якоїсь білої раси. Це помітив ще: Роггевен та перші мореплавці, які побували на острові. Патер Себастьян пише, що, за існуючими тут переказами, предки багатьох остров'ян у давні часи мали білу шкіру, руде волосся й голубі очі.

Коли патер Еугеніо — перший європеєць, що оселився тут, — зібрав усіх жителів у селищі Хангароа, він був здивований, побачивши багато людей із зовсім білою шкірою. Та й п'ятдесят років тому, під час перебування експедиції Рутледж, мешканці острова все ще ділили: своїх предків по кольору шкіри на дві раси і розповідали, що їхній останній король був білий. Люди з білою шкірою викликали загальне захоплення й повагу, і жителі острова Пасхи, які займали визначне становище, робили собі спеціальні процедури, щоб якомога більше скидатися на своїх обожнюваних предків.

Якось до табору зайшов патер Себастьян, щоб одвести нас у печеру Ана о Кеке, священне місце, де «вибілювали» шкіру дівчата неру. Так називали колись-спеціально вибраних молодих дівчат, яких садовили в глибоку печеру, щоб до певних релігійних свят у них якнайбільше побіліла шкіра. Дівчата довгий час не бачила людей і денного світла; їжу їм приносили призначені для цього жінки. Остров'яни ще й досі пам'ятають, як після повернення з континенту вивезених работорговцями людей на острові лютувала віспа. Хвороба не досягла тільки до печер, де ховалися дівчата неру. Але вони повмирали, кінець кінцем, від голоду, бо ніхто більше не приносив їм їсти.

Вхід у печеру Ана о Кеке, тобто «Печеру, куди заходить сонце», містився на східному кінці острова.

Щоб дістатися туди, нам довелось обминути крайній у східній частині острова вулкан Катікі, за яким височіли три горби, де іспанці встановили колись свої перші хрести. Тут містилась також одна з житлових печер, а поруч з нею в скелі було вирубано страшну голову диявола. Під час дощу вода стікала їй прямо в пащу, таку велику, що я легко заліз у неї і сховався за нижньою губою. Але патер Себастьян повів нас далі на високу кручу, що нависла над морем. Він ступав по самому краю кручі так швидко, що ми четверо, йдучи слідом за ним, просили його бути обережним, бо над кручею дув сильний східний вітер, рвучи одежу, і ніхто з нас не почував себе впевнено. Та наш друг у сутані до п'ят і в грубих чорних черевиках спокійно крокував далі. Патер Себастьян шукав печеру, але не пам'ятав точно, де вона знаходиться. Нарешті він радісно посміхнувся й підняв руку: знайшов! Він одломив кусок брунатної породи, показуючи нам, що каміння тут крихке і треба бути, обережним. Потім нагнувся над самою кручею, вітер рвонув його капюшон і сутану, і ми тільки його й бачили…

Від несподіванки Карл аж присів і схопився за капелюх; я підповз до кручі, обережно виглянув через край. Передо мною було стрімке урвище, а далеко внизу, біля підніжжя гори, поволі котилися піняві хвилі. Океан, скільки сягало око, був укритий білогривими валами. Шуміло море, свистів вітер. Ліворуч на вузькому виступі я побачив білу сутану патера Себастьяна. Вітер, б'ючись об скелі, весь час міняв напрямок. Патер Себастьян, пересилюючи його, притискуючись до каміння, обережно спускався вниз.

Як я захоплювався цим старим священиком! Його віра була така глибока, що він зовсім не боявся фізичної небезпеки. Здавалося, що він здатний іти навіть по воді. Ось він обернувся до мене, посміхнувся, показав собі під ноги і підняв пальця до рота, даючи мені зрозуміти, щоб я взяв їжу, — там, унизу, ми поснідаємо. Від поривів вітру мені стало не по собі, тому я якнайшвидше відповз од краю кручі. Потім скинув сорочку, взяв пакунки з їжею і поліз на виступ слідом за патером Себастьяном. Метрів за двісті підо мною клекотів прибій. Гірські хребти — не моя стихія, і я не почував себе так упевнено, як старий священик, коли спускався вниз, притиснувшись животом до скелі. Я щоразу пробував чи міцно тримається під ногами каміння. Але все-таки найгірше допікав вітер.

Я досяг маленького виступу, де єдиною опорою було щось схоже на уламок лави. Коли цей уламок витримав патера Себастьяна, то, очевидно, він витримає й мене. Я легенько штовхнув його ногою, але натиснути дужче не наважився.

Глянувши вниз, я знову побачив патера Себастьяна. Він сміявся, висунувши голову й плечі з отвору, напевно, вдвічі меншого за вхід до собачої буди. Завжди пам'ятатиму його таким — Діогеном у бочці острова Пасхи, з тонкими окулярами на носі, з широчезними білими рукавами й розкішною бородою. Побачивши мене, він помахав рукою й крикнув:

— Гостинно прошу до моєї печери!

Я ледве почув його слова крізь шум океану. Нараз борода його сховалась у вузенькому отворі — він просунувся далі в тісну щілину, щоб дати мені місце, бо зразу ж від печери скеля стрімко обривалась у море. Я переліз на виступ біля входу й протиснувся слідом за ним у печеру. Шум, вітер і світло лишились позаду. Спочатку було надзвичайно тісно, але трохи далі стеля стала вищою. Тут, усередині гори, панувала цілковита тиша. При слабкому світлі, що проникало із щілини, ми ледве розрізняли один одного. Але, засвітивши кишенькового ліхтарика, я побачив на нерівних стінах багато дивовижних знаків і малюнків.

Це була печера Ана о Кеке. Тут бідні дівчата сиділи тижнями, а може й місяцями, чекаючи, поки їхня шкіра побіліє так, що можна буде показуватись людям. Висота печери не досягала й півтора метра, а місця було не більше, як на десяток дітей, та й то лише тоді, коли їх посадовити вряд попід стінами.

Через хвилину стало темно — в печеру спускався ще хтось. Це був один з остров'ян, що супроводили нас. Патер Себастьян одразу ж послав його по інших, кажучи, що їм нічого боятися, коли він, шістдесятивосьмирічний старик, перший пройшов сюди. Невдовзі ми вже всі сиділи за сніданком. Показавши на маленький отвір у. задній стіні, патер Себастьян розповів, що крізь нього можна пролізти ще в одну печеру, яка міститься на глибині трьохсот вісімдесяти метрів. Він відвідав її, але це була найгірша прогулянка з усіх, які йому будь-коли доводилось робити, і він нізащо не погодився б повторити її. Десь напівдорозі хід до печери стає такий вузький, що людина ледве може протиснутися крізь нього, а в самій печері, наче в могилі, валяються зуби й кістки. Для патера Себастьяна лишилося загадкою, як можна було внести туди тіло померлого: посувати його поперед себе неможливо, а тягнути за собою — значить закрити собі вихід.