Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта.

Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль[8].

На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею острова Пасхи. Тут навіть повітря напоєне таємничістю. До вас звернені мовчазні обличчя ста п'ятдесяти фігур, вони загадково позирають на вас з кожного виступу і з кожної печери, де ненароджені й померлі велетні лежать, наче в колисках чи на смертних постелях, безпомічні, мертві, відколи їх покинула творча сила. Так було тут, коли будівники припинили свою роботу, так залишиться тут назавжди. Горді, пихаті, щільно стуливши губи, стоять найстаріші гіганти і, здається, вперто думають, що ні долото, ні навіть атомна енергія не змусять їх розкрити роти й заговорити.

Та хоч уста велетнів запечатані сімома печатками, багато що стає відоме тим, хто полазив у хаосі незакінчених фігур нагорі. Куди б ми не пробирались, де б ми не зупинялись, всюди нас оточували велетенські обличчя, наче в кімнаті сміху. Ми бачили їх анфас, і в профіль, і під різними кутами. Усі вони були разюче подібні одне до одного — з тим самим стоїчним виразом і неприродно довгими вухами. Ми лазили по носах і підборіддях, ставали на губи й величезні кулаки гігантів. Коли око навчилось відрізняти витвори мистецтва від витворів природи, ми переконалися, що вся гора, від підніжжя до самого кратера, складається з суцільної маси тіл і голів. І на самій вершині, на висоті ста п'ятдесяти метрів, над рівниною, теж лежали рядком, дивлячись у небо, напівзавершені фігури, і тільки шуліки літали над ними.

Але й тут, на гребені, не закінчувалось нагромадження статуй: вони спускалися шеренгами вниз по стіні кратера до самого дна. Аж до зеленого очерету на березі озера в кратері тягнулась кавалькада німих бундючних кам'яних людей, стоячих і лежачих, закінчених і незакінчених — наче плем'я сліпих роботів, що скам'яніли, даремно шукаючи живої води.

Ми всі були здивовані й захоплені гігантською роботою, що колись велася на Рано Рараку. Тільки маленька Анетта сприйняла все цілком спокійно.

— Гляньте, які ляльки! — захоплено вигукнула вона, коли я зняв її з сідла біля підніжжя вулкана.

Але коли ми підійшли ближче, розміри виявились надто великими навіть для світу її фантазії. Вона ховалась під шиями велетнів, не маючи й гадки, що над нею височать кам'яні голови. Коли мати допомагала їй перелізти з одного виступу на інший, Анетта не підозрівала, що переміщається з верхньої губи на ніс поваленого гіганта.

Враження наше не зменшилося й тоді, як ми почали розкопки. Кам'яні голови, що вистроїлись на схилі вулкана, і так здавалися великими, а коли ми стали копати вздовж шиї, то з'явилися груди, потім живіт, руки, нарешті весь велетенський тулуб аж до стегон, де тонкі довгі пальці з великими кривими нігтями сходились під круглим животом. Інколи в землі перед статуями ми знаходили людські кістки й попіл од вогнищ. Знамениті, голови мали тепер зовсім інший вигляд і не здавались обрубаними по шию, як на малюнках в енциклопедіях та географічних довідниках. Однак усе це було тільки захоплюючим видовищем і не розв'язувало таємниці острова Пасхи. Закинути вірьовку на найвищі голови було важко, і тільки найспритніші з нас відважувались лізти по ній нагору. Останній відрізок шляху — від брів до маківки — був найважчий, бо тут вірьовка щільно прилягала до чола статуї і не давала можливості добре ухопитись.

Навіть без вантажу вибратись на маківку статуї нелегко. Та ще важче було зрозуміти, як висаджували: нагору і вкладали на голову величезного «капелюха», особливо коли врахувати, що капелюх був кам'яний, мав шість кубічних метрів об'єму і важив стільки, як два дорослі слони. Як можна підняти такий вантаж на висоту чотириповерхового будинку, не маючи підйомного крана чи хоч би зручного пагорба поблизу? Навіть якщо кілька чоловік вилізло б на маківку голови, то вони не змогли б витягти за собою такий тягар, бо їм там і самим важко було б утриматись. А внизу, біля підніжжя статуї, скільки б не стояло людей, вони все одно не діставали навіть до живота кам'яного велетня.

Як же все таки остров'яни піднімали кам'яний капелюх повз груди, підборіддя і повз голову, на самий вершечок? Металу вони не знали, а лісу на острові майже не було. Наші машиністи тільки розгублено похитували головами. Ми почували себе школярами, які не можуть розв'язати задачу. Здавалося, що невідомі мешканці печери; тріумфуючи, питали нас:

— Відгадайте, як ми здійснили цю інженерну роботу. Відгадайте, як ми спускали цих гігантів униз по стрімкому схилу і переправляли через гори й долини до тих місць, де хотіли їх поставити.

Та від гадання мало користі. Спочатку треба було добре оглянути все довкола, чи не залишили таємничі генії минулого чогось такого, що б хоч трохи допомогло нам.

Щоб знайти відповідь на все, ми вирішили дослідити, спершу незакінчені статуї, яких багато залишилось на виступах і в самій каменоломні. Було ясно, що робота, припинилась раптово: тисячі примітивних кам'яних сокир залишились лежати на робочих місцях. Скульптори працювали відразу над багатьма статуями, тому ми мали змогу бачити всі стадії роботи. Спочатку просто в стіні витісували обличчя і передню частину фігури, потім формували боки, робили вуха і руки з довгими пальцями, що завжди були складені на животі. Після цього скульптори з обох боків врубувались у камінь, витісуючи спину так, що вона нагадувала човен з вузьким кілем, який у нижній своїй частині з'єднували з горою. Доли обробку чільного боку статуї закінчували у всіх деталях, її старанно полірували. Невистачало тільки очей під навислими бровами. Велетень на деякий час лишався сліпий. Нарешті «кіль» перерубували, а статую підбирали камінням, щоб вона не скотилась у прірву. Очевидно, скульпторам було зовсім байдуже, де і як висікати фігури: у стрімкій стіні чи на горизонтальній поверхні, головою вгору чи вниз. Напівготові велетні лежали хто як, наче бійці на полі бою. Спільним у статуй було тільки те, що вони спиною з'єднувались із горою. Коли спину звільняли, починався карколомний спуск до підніжжя вулкана. В окремих випадках багатотонних гігантів спускали по прямовисній стіні, повз статуї, які ще закінчували на нижчих виступах. Багато з них розбивалось під час транспортування, але більшість досягала підніжжя цілими. Їм бракувало тільки ніг, бо всі статуї кінчались рівним зрізом там, де починаються ноги. Вони скидались на бюсти з подовженими тулубами.

Скульптори винесли з кратера до підніжжя гори тисячі тонн дрібного каміння і насипали з нього великі купи. В цих купах вони викопували ями і тимчасово ставили туди велетнів. Після цього творці закінчували формувати спину і потилицю. Ззаду талію прикрашали поясом з кільцями та символічними знаками. Цей вузький пояс був єдиним одягом статуї. Всі фігури, за винятком одної, зображали чоловіків.

Однак загадкова мандрівка кам'яних гігантів на цьому не закінчувалась. Коли спина була готова, вони мали вирушати далі, на відкриті храмові тераси. Більшість із них уже пройшли цей шлях. Біля підніжжя вулкана залишилась тільки незначна частина статуй острова. Готових гігантів переносили кілометр за кілометром по всьому острову. Деякі фігури опинилися за п'ятнадцять кілометрів від того місця, де їм вперше надали людської форми.

Патер Себастьян був ніби директором цього своєрідного музею під відкритим небом серед пустельного ландшафту. Він побував скрізь і пронумерував усі статуї, які йому вдалося знайти: їх виявилось понад шістсот. Всі вони витесані з жовто-сірого каменю, всі вийшли з одної гігантської майстерні на стрімкому схилі Рано Рараку. Тільки там камінь мав такий колір і по ньому можна було пізнати статую, навіть коли вона лежала десь далеко серед інших величезних кам'яних уламків.

Найдивовижнішим було те, що колосів переміщали по острову не у вигляді безформних брил, які б не боялися пошкоджень, а цілком закінченими, відполірованими від мочок вух до нігтів. В них тільки не було очей. Як же остров'яни ухитрялись переносити готові статуї на далеку відстань, не ламаючи їх і не дряпаючи поліровки? Цього ніхто не знав.

На призначеному місці сліпих кам'яних людей не просто вмощували у ями, навпаки: їх піднімали і встановлювали на аху — храмові тераси двометрової висоти. Тільки після цього статуям прорубували отвори для очей, і вони вперше могли побачити, де знаходяться. А потім відбувалась завершальна церемонія: на голову велетневі одягали «капелюх», що важив од двох до десяти тонн.

А втім, казати, що це «капелюх», невірно, хоч тепер усі вживають це слово. Старовинна місцева назва його пукао, тобто пучок волосся. Таку зачіску мешканці острова Пасхи носили в епоху великих географічних відкриттів. Чому ж стародавні майстри робили пукао окремо і вже потім висаджували на голову велетня, чому вони не витісували його разом з цілою статуєю з того самого матеріалу? Тому що найважливішим у цій зачісці був колір. Майстри вирушали на протилежний кінець острова, за десять кілометрів від каменоломні Рано Рараку, і там добували у маленькім зарослім кратері вулкана камінь особливого червоного кольору. З нього вони й робили «пучки волосся». Вздовж узбережжя було побудовано понад п'ятдесят храмових терас. Майстри тягнули сюди з одного кінця острова жовто-сірі статуї, а з іншого — червоні пукао. Тут вони встановлювали кам'яні фігури і одягали їх у червоні перуки. На більшості терас височіло по дві статуї, але на деяких було по чотири, по п'ять чи навіть по шість. А на одному підмурку чотириметрової висоти здіймалось вряд аж п'ятнадцять рудоволосих гігантів.