Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Копаючи під нижньою піччю, ми були впевнені, що знаходимось у далекому минулому. Та раптом Білл побачив чудову голубу венеціанську намистину, таку, якими двісті років тому європейці торгували з індійцями. Значить, ми все ще були не глибше епохи перших відвідувань острова людьми нашої раси. Намистина могла бути занесена сюди щонайраніше Роггевеном, отже, ми докопалися приблизно до 1772 року.

Розкривши судновий журнал Роггевена з записом про відкриття острова Пасхи, ми прочитали, що першого остров'янина, який піднявся на борт, було обдаровано двома разками голубого намиста, люстерком і ножицями. Цілком можливо, що кілька тих намистин попало до королівського дому в долині Анакена. Копаючи далі, ми натрапляли на самий тільки гравій без жодних слідів людської діяльності.

Тепер нам було ясно, що на острові Пасхи є що шукати в землі. За розкопки слід братися серйозно. Довелося найняти певну кількість місцевих землекопів, бо для здійснення наших планів ми не могли виділити достатню кількість людей.

Перші дні ми рідко бачили остров'ян. Щоб запобігти крадіжкам і непорозумінням, патер Себастьян настійливо попросив нас заборонити всім місцевим жителям, крім тих, що мали спеціальні доручення, відвідувати табір. Заборонити ж морякам знайомитися з веселими вахіне було неможливо, і патер Себастьян це добре розумів. Та коли вже хлопці хочуть повеселитися, нехай самі їдуть верхи до селища. Інакше всі жителі острова переселяться в табір.

Ми згодились на його пропозицію й натягнули довкола табору мотузку — своєрідну межу, за якою починалася заборонена територія. В більшості випадків це мало величезний ефект. Крім того, остров'янам, за винятком жменьки пастухів, не дозволялося бродити в цих місцях, бо як тільки хто-небудь із них входив за огороду селища, то завжди користався з нагоди, щоб украсти вівцю або й дві. Однак обмежити свободу руху на такому маленькому острівці було неможливо.

Одної з перших ночей у нас було вкрадено два бідони на воду, а гарну мотузку, якою ми відмежували табір, обрізано й забрано як коштовну здобич. Патер Себастьян вважав, що мотузку вкрадено для одного з маленьких човнів, яким остров'яни хотіли втекти в море.

Після цього випадку губернатор послав вартувати біля табору єдиних на острові поліцаїв — Ніколаса й Казіміро.

Ніколас був товстий і низенький на зріст, а старий Казіміро навпаки — худий та високий. До того ж він разюче скидався на незграбну, згорблену людину-привида, яких вирізують з дерева на острові Пасхи. Якби такі фігури не робили ще за часів капітана Кука, можна було б подумати, що Казіміро правив різьбарам за взірець. На боці в Казіміро теліпалась важка шкіряна кобура з револьвером допотопної марки, і кварто було поліцаєві помітити, що хтось з остров'ян — незалежно від статі та віку — наближається до табору, як він починав кричати, і розмахувати револьвером і галасував доти, доки гість, здіймаючи за собою хмару куряви, не зникав за горою. А задоволений Казіміро повертався на територію табору і сідав собі десь у затінку біля намету.

Нам Казіміро подобався: він був щирий і лагідний, хоч і здавався трохи придуркуватим. Ніколас теж був непоганою людиною, але не викликав у нас такої приязні, і найласіші залишки їжі з кухні діставалися в першу чергу худому Казіміро. Він поїдав усе з великим апетитом, його кишені завжди були набиті такою коштовністю, як сигарети. В таборі Казіміро почував себе на сьомому небі, він ставав дедалі ледачішим і тільки те й робив, що лежав десь у затінку під наметом, граючись своїм великим револьвером.

Але одного дня Казіміро вирішив, що за таке сите життя треба якось віддячити. Він заповз у мій намет і пошепки розповів, що на острові птахо-людей є печера з «важливими речами». Колись, ще зовсім маленьким, він був там із своїм батьком та іншими дітьми; батько попросив хлопців зачекати, а сам зник за виступом і заліз у потаємну печеру. Казіміро не знав, де вхід, але якщо я одвезу його туди на своєму човні так, щоб ніхто з остров'ян не побачив, він покаже місце, де тоді стояв, чекаючи батька. Коли ж я знайду печеру, ми поділимося з ним багатством. Очі старика блищали від збудження.

Я не надав великого значення словам Казіміро. Членам експедиції Рутледж і патеру Себастьяну теж робили такі пропозиції. Після того як ці люди завоювали довір'я місцевих жителів, той чи інший остров'янин приходив і заявляв, що знає місце, де можна відшукати потаємну печеру. В таких печерах їхні предки ховали старовинні дерев'яні дощечки з ієрогліфами, чи ронго-ронго, як звалися вони мовою остров'ян. Такі дощечки ронго-ронго варті цілого маєтку. Їх було тільки двадцять у всіх музеях світу, й остров'яни добре про це знали. Та коли після таких пропозицій ціла компанія вирушала до печери з ронго-ронго, пошуки завжди закінчувалися невдачею, бо таємного входу до печери ніхто не міг знайти. «На жаль, — казали в таких випадках остров'яни, — вхід завалило камінням чи землею».

Настала наша перша неділя на острові. Патер Себастьян якось натякнув мені, що коли ми хочемо послухати спів остров'ян, то будемо бажаними гостями в церкві. Скликавши всіх членів експедиції — вчених і моряків, — я розповів їм, що тут, на островах південної частини Тихого океану, церква є чимось особливим. Це не тільки єдина основа, на якій остров'яни будують своє розуміння світу, не тільки місце, де вони знаходять щось замість своєї древньої віри в богів Тікі та Маке-маке, але й єдиний громадський центр остров'ян. Вони приходять сюди в своїй найкращій святковій одежі — адже на цих островах немає ні клубу, ні кіно, ні ярмарку.

Якщо не піти в неділю до церкви, то краще вже не з'являтися на очі остров'янам і в будень. Вони фанатики своєї церкви і можуть сприйняти це як прояв ворожості. На одних островах тубільці протестанти, на інших — католики, мормони чи «брати троїці»; все залежить від того, який місіонер приїхав туди вперше і яку заснував церкву. Недосвідчений гість, сам того не бажаючи, може легко образити релігійні почуття тубільців.

— Я атеїст і ніколи не ходжу до церкви, — сказав Карл. — Але якщо ти вважаєш, що це так важливо, я охоче піду туди.

І ось ми всі — атеїсти, протестанти й католики, — хто на конях, а хто на джипі, вирушили до маленької церковки патера Себастьяна.

На церковному майдані зібралось усе населення острова. Люди були в чистому, випрасуваному святковому вбранні. Ми зайшли до маленької церкви без дзвіниці, повної-повнісінької чоловіків і жінок, дорослих, старих і дітей. Залите сонцем селище спустіло, а тут зібралося стільки людей, що ті, хто сидів скраю на дерев'яних лавах, ледве трималися. Але й сюди, в церкву патера Себастьяна, пробивалося сонце. Воно кидало крізь щілини свої промені на барвистий одяг і веселі обличчя. А під самою стелею спокійнісінько собі літали й щебетали пташки. Патер Себастьян накинув на білу сутану яскравозелену мантію і став схожий на лагідного дідуся. Здавалося, ніби слухаєш оперу.

Найурочистішим пунктом усієї церемонії був спів. Псалми співали полінезійською мовою і здебільшого на старі тубільні мелодії. Співали всі присутні, за винятком нас. Ми ж тільки слухали й не могли наслухатись. Спів був просто чудовий: такий ритм і тембр властивий тільки жителям південної частини Тихого океану.

Служба патера Себастьяна була простою, а проповідь — мудрою. Наші друзі, що сиділи довкола, — «пірати», «розбійники» та їхні веселі жінки — були так захоплені всім цим, як діти бувають захоплені ковбойським фільмом.

Патер Себастьян окремо привітав нас, побажавши успіхів експедиції. Він закликав усіх чоловіків і жінок острова допомагати нам, чим тільки можна, пояснивши, що ми хоч і не одної віри, але такі самі християни і що в нас однакові ідеали.

З цього дня ми ще більше зблизилися з остров'янами: якщо патер Себастьян прийняв нас, то, очевидно, ми хороші люди.