Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Більшість печер були такої величини, як середнього розміру ванна кімната, і такі темні, що не видно було навіть власної руки. Холодна долівка була вкрита товстим шаром покидьків і так утоптана тисячами рук і колін, що стала тверда, як дорога. Стелею й стінами правила просто скеля, подекуди трохи підмурована.

В одному місці ми спустилися ніби у великий мурований колодязь. На дні його зяяв вузький отвір, що вів до трьох просторих печер, розташованих похило одна над одною. Це місце для Ерорії було особливо дорогим — воно колись належало її родові, в цих печерах жив її дід. Долівку тут жінки старанно перекопали своїми сапками. Я підняв з землі відпилений шматок людської кістки з діркою на одному кінці. Його можна було носити на шиї як амулет.

Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен очеретяної хатини. Сліди таких хатин ми бачили по всьому острову. Тут народився її свекор, батько Ерорії, і тут він. жив, аж поки все населення не переїхало до селища Хангароа, де всіх жителів острова охрестили.

«Виходить, це було не так уже й давно», подумав я і глянув на одягнутих у штани жінок. Судячи з зовнішнього вигляду і манер, можна було подумати, що вони цивілізовані ще за часів Ноя.

Фундамент хатини нагадував борт великого човна з гострими носом та кормою і складений був з майстерно обробленого каміння. На верхній його частині виднілись глибокі ямки, куди вставляли жердини, що правили за кістяк самої хатини. Якщо всі житла, залишки яких ми бачили, використовувались одночасно, то колись на острові Пасхи жило чимало таки людей.

Ерорія й Маріанна знайшли дуже багато таких печер. У більшості з них жінки вже длубалися своїми сапками, але деякі були ще не «відкриті», тобто ніхто не відвідував їх, з того часу, як останні мешканці пішли звідти, заваливши отвори лавовими брилами. Одного разу я, одкотивши таку брилу, щоб залізти в печеру, знайшов під нею цілу купу нерухомих скорпіонів — штук чотирнадцять. В іншому місці вхід у печеру був такий вузький, що мені довелося спорожнити всі кишені, зняти сорочку, і тільки тоді, після багатьох спроб, я насилу протиснувся всередину. Внизу світло ліхтаря намацала білі людські кістки. Я обережно підняв один череп і знайшов під ним блискучий чорний обсидіановий наконечник для списа та осине гніздо. Я подякував долі за те, що гніздо було порожнє, інакше мені довелося б скрутно в тій тісній пастці.

Надвечір ми поверталися додому кам'янистим гірським шляхом на захід від табору. На кожному кроці нам траплялися то величезні лавові брили, то купи дрібного каміння. Біля однієї такої купи, схожої на тисячу інших, ми злізли з коней. Маріаннин син якось сказав їй, що бачив тут вхід до печери «іншого типу». Як можна впізнати потрібне місце серед одноманітної кам'янистої місцевості, для мене було таємницею, тим більше, що Маріанні дали тільки усну «адресу», печери. Зате їй, мабуть, була б набагато важче розібратись у лабіринті міських вулиць.

На цей час ми з фотографом уже вважали, що жінки, потомки мешканців печер, добре навчили нас лазити по вузьких шахтах. Ми сліпо слухались усіх їхніх порад і завжди влізали в шахту ногами вперед, витягнувши руки над головою, а коли шахта була не вертикальна, повзли на спині. Але біля цієї печери Маріанна спочатку лягла на живіт, освітила чотирикутний прямовисний канал, потім попросила мене повернутись обличчям у певному напрямку і лізти, не міняючи положення. Під вагою власного тіла я поволі опускався донизу. Коли це було потрібно, я гальмував плечима і стегнами. Тут була так тісно, що руки довелося підняти, стуливши їх докупи над головою. В глибині шахта закінчилась тупиком, і я опинився на дні з безпорадно затиснутими вгорі руками.

З одного боку я намацав ногами чотирикутний отвір. Я поволі опускався, поки не сів, засунувши ноги в дірку, цілком защемлений між камінням. Тепер я мусив щосили підтягувати тулуб, поки, нарешті, не опинився в горизонтальному каналі лицем догори з так само затиснутими над головою руками. «Ні, вже краще сучасна квартира з ліфтом! — подумав я. — Препогано почуваєш себе, коли отак лежиш, впираючись носом у камінь, не маючи змоги навіть поворухнути руками. Ти ніби закований у цій щурячій норі. Здається, що важкі кам'яні стіни дедалі щільніше стискають голову і кричать: «Руки вгору, ти полонений!» Найкраще не слухати цього крику і не пробувати звільнити руки. Краще взагалі ні про що не думати, тільки повзти далі, чіпляючись п'ятами і посуваючись на спині, поки не можна буде зігнути колін і вільно рухати ногами або ж не відчуєш, що вперся в стіну і далі в цьому напрямку рухатись нікуди. Якщо нога натрапляють на стіну, це означає, що хід завертає під прямим кутом в інший бік. Все так же, з руками над головою, перевертаєшся на живіт і заповзаєш у прямовисну шахту, яка закінчується останнім хитромудрим поворотом. Тут тебе ще більше стискає, доводиться знову перевертатися, щоб залізти в горизонтальний уже тунель. Та ось дно та стіни розступаються, і ти опиняєшся в печері. Можна звільнити руки, обтрусити з обличчя пісок і, обережно рухаючись, щоб не вдаритись головою об стелю, засвітити світло.

Згодом, побувавши в кількох таких печерах, я навчився повзти, тримаючи в руці ліхтарика, і міг бачити: позад себе вузьку шахту, якою посувався. Такі шахти завжди були гарно викладені кам'яними плитами без цементу. В поперечному розрізі вони мали вигляд квадратного вузького димаря. В деяких полірованих плитах були симетрично видовбані заглибини. Це свідчило про те, що їх узято з фундаменту очеретяних хатин. Очевидно, люди, які колись будували ці входи до печер, руйнували світлі ідилічні очеретяні хатини, щоб спорудити замість них препогані щурячі нори.

Під час першої мандрівки в темний підземний світ острова Пасхи я не взяв з собою навіть сірників. Утоптана долівка ховала багато несподіванок, і мені, як сліпому, довелося стояти в темряві й чекати. Я прислухався й почув, що в шахту спускається котрась із моїх супутниць. Незабаром біля мене вже стояла стара Маріанна. Вона засвітила свій недогарок, та це мало допомогло. Темрява тут виявилась такою густою, що я побачив тільки Маріаннині блискучі очі серед глибоких зморщок та. копицю сивого, як попіл, волосся — наче якийсь химерний портрет у темній рамці. Вона засвітила ще один недогарок і дала його мені.

Тримаючи свічки у витягнутих руках, ми поступово почали розрізняти форму стін. На долівці лежало кілька наконечників від списів. Нарешті з'явилася й Ерорія, стомлена, засапана. Дорога далась їй нелегко, але вона все-таки прийшла. Жінки розповіли мені, що ця печера — не звичайне житло, а місце, куди ховались під час війни, бо ворог сюди дістатися не міг. Якщо це справді було сховище, то, судячи з товщини шару відходів, натоптаних на дні печери, війн тут було багато і тривали вони довго. Я не міг зрозуміти, як люди зважувалися залазити в цю щурячу нору під час війни. Адже варто було ворогові завалити отвір камінням, і вони залишилися б тут навіки. Але, очевидно, вся штука була в тому, щоб тримати печери в таємниці. Коли втікачам це щастило, вони закладали за собою вхід невеликою плитою, і ворог їх уже не міг знайти.

В одній стіні ми помітили між камінням невеликий отвір. Я, а слідом за мною Маріанна та Ерорія відразу ж полізли в нього. Невдовзі ми опинилися в іншій, просторішій печері. Пробравшись ще крізь одну маленьку дірку в кутку, ми потрапили до такої великої печери, що при світлі не могли побачити її стелі. Ми пішли далі: місцями тут було так просторо, як у залізничному тунелі, місцями доводилось перебиратися через купи каміння й глини, а місцями навіть повзти на животі, доки стеля знов не піднімалась, утворюючи просторий канал. Щоразу, коли я обертався поглянути, чи йдуть мої супутниці, то бачив прямо перед собою обличчя Маріанни: вона не відставала від мене ні на крок.

Маріанна навчила мене уникати розхитаних плит, що звисали зі стелі, дірок і тріщин на дні. В одному приміщенні ми побачили струмок. Він перетинав нам шлях і зникав у боковому отворі. Ми й собі залізли туди. Тут люди видовбали на долівці жолобок, яким вода стікала до кількох штучних ямок, схожих на тазики. Я вимив руки в найнижчій ямці, а з верхньої напився, набираючи воду пригорщами. Вода здавалася смачною, як найкраще вино, — холодна, чиста, приємна. І я подумав, що древні жителі печер були вибагливіші до води, ніж ми, городяни, що споживаєм третьосортну рідину з металевих труб.

В глибині гори печера розгалужувалась на численні ходи — вузькі катакомби з рівною долівкою; стеля та стіни мали красиві округлі лінії, без жодних западин і виступів. Страшенно хотілося вірити, що все це створила людина, однак насправді це були тільки канали, де скупчувалися в розпеченій масі гази ще в ті часи, коли острів, Пасхи спливав рідкою лавою. Довгі проходи з гладенькими, ніби гарно відполірованими, хвилястими стінами були місцями такі вузькі, що, коли ми повзли, вони облягали наше тіло, як добре зшитий по фігурі костюм. Деякі з них закінчувалися невеликими куполами у формі дзвонів, інші були завалені камінням або так звужувались, що крізь них не можна було протиснутись.

Ми обнишпорили чимало цих великих печер, що йшли одна за одною, як нанизані на нитку перлини. Всі вони мали старанно закладені камінням виходи на поверхню, і потрапити сюди можна було тільки вузькими, покрученими тунелями, де будь-який ворог виявився б цілком безсилим. У багатьох найбільших печерах текли струмки; два з них мали справжні підземні басейни, а в третьому ми знайшли глибокий мурований колодязь з холодною, як лід, водою. Місце довкола нього було викладено плитами й оточено мурованою терасою висотою в три метри.

В цих приміщеннях могло заховатися все населення острова Пасхи, але було очевидно, що кожний вхід у печеру належав окремому родові чи родовій групі. Люди жили тут, коли на острові лютували криваві громадянські війни й ніхто не міг безпечно спати в очеретяних хатинах.

Обходячи ці великі темні сховища, я думав про те, яке безглуздя чинили люди цього сонячного острова на Тихому океані, ховаючись під землю замість того, щоб жити в мирі з своїми сусідами. Але потім я подумав про людей двадцятого століття. Адже ми теж від страху стали копати собі глибоко під землею сховища, бо ми самі й наші сусіди почали бавитись атомною бомбою. І я простив примітивних предків Ерорії та Маріанни. Думаючи про страхітливі привиди минулого й майбутнього, я поповз довгою покрученою шахтою і відчув себе страшенно щасливим, коли опинився на осяяній сонцем землі, де паслися вівці і стояли коні, прислухаючись до шуму океану.

Ми витратили вісімдесят хвилин, поки пройшли і проповзли усі ходи першої великої печери. Піднявшись на поверхню крізь найдальшу шахту, ми зустріли наляканого фотографа. Він спускався слідом за нами в отвір, але раптом напівдорозі відчув приступ клаустрофобії[6] і вирішив повернутися на поверхню, щоб зачекати нас там. До цього часу на огляд печери ми гаяли не більше двох-трьох хвилин, бо нам не треба було їх розкопувати. Тому, терпляче почекавши три чверті години, фотограф захвилювався, всунув голову в отвір, погукав нас і, не діставши відповіді, по-справжньому перелякався. Він довго кликав нас на всі лади, аж луна розлягалася печерою, але єдиний, хто, кінець кінцем, його почув, був старий Казіміро, який прибіг здалеку з своїм револьвером і вірно дожидався нас разом з фотографом.

Маріанна вилізла остання. Піднявши з каміння свій старий солом'яний капелюх, вона порадила нам завжди брати з собою головний убір чи іншу якусь річ і залишати її нагорі, коли спускаєшся в печеру сам. Вона розповіла, що якось чілійські матроси полізли з одним остров'янином під землю шукати скарбів. Унизу в них зіпсувався ліхтар. Поки вони шукали дороги назад, скінчились і сірники. Матроси опинились у цілковитій темряві між кам'яними стінами і не могли знайти виходу. Врятували їх куртки та безкозирки, залишені нагорі. Остров'яни знайшли ці речі й зрозуміли, що під землею хтось є.