Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Я надів сорочку і вирішив спуститися в цю печеру. Патер Себастьян засміявся від думки про те, що мене чекає. Він запевняв, що я повернуся, як тільки побачу, що це за шлях.

Супроводжувати мене викликався тільки один остров'янин, і ми полізли в отвір.

Печера розгалужувалась, але канали відразу ж сходилися знову, утворюючи вузький прохід, по якому нам довелось повзти. Незабаром стеля піднялася вище, і ми опинились у довгому тунелі, такому високому й просторому, що для економії часу навіть почали бігти. Ліхтарик у нас був поганий, він ледве блимав. У таборі зіпсувались усі батарейки, і про всяк випадок у мене в кишені був ще недогарок свічки й коробка сірників. Щоб заощадити батарейки, я гасив ліхтарик, і ми пробігали, проходили чи проповзали в темряві ту відстань, яку встигали розгледіти, коли вмикали світло. Не минулося без того, щоб ми кілька разів не вдарились головою об стелю. Зверху за шию нам сипались невеличкі камінці, що дзвеніли, як скло. Невдовзі ми досягли такого місця, де по глинястому дні протікав струмок. Хід ставав дедалі нижчий, і скоро нам уже довелося рачкувати по воді та грязі. Кінець кінцем, він став таким низьким, що ми змушені були лягти на живіт і повзти. Холодна, як крига, грязюка проникала до тіла крізь сорочку й штани.

— Чудовий шлях! — крикнув я назад.

Мій супутник, що місив болото за мною, засміявся. Пробиратися ставало все важче й важче. Тепер я зрозумів, що мав на увазі патер Себастьян. Та коли він міг тут пройти, то ми не повинні відступати з півдороги. В наступну мить я вже майже жалкував, що не повернувся. Ми й так лежали наполовину у воді й рідкій грязюці, а тут ще раптом прохід настільки звузився, що я ніяк не міг знайти далі дороги. Ліхтарик води не боявся, але як можна вичистити скло, коли сам мокнеш у болоті. При тьмяному світлі я побачив, що отвір не тільки вузький, а й дуже низький. Здавалося, пройти далі не можна. Однак патер Себастьян зумів же пробратися сюди. Я через силу втиснув груди в щілину і відчув, що повільно, але просуваюсь. Зверху й знизу давила гора, та я, розгрібаючи грязь, дюйм за дюймом рухався вперед. Все це було так трагікомічно, що я не втримався і крикнув знову супутникові: «Чудовий шлях!» Але він уже втратив почуття гумору.

— Поганий шлях, сеньйоре, — почулось у відповідь.

Так, ніби здавлені стальними лещатами, ми проповзли ще метрів п'ять і, подолавши це «вушко голки», опинилися, нарешті, там, де лежали скелети. Тут знову було сухо. Стеля здіймалася вже вище, так що ми могли рачкувати, йти і навіть бігти. Якщо бідні дівчата неру, бажаючи трохи розім'ятись під час свого довгого перебування в печері, лізли сюди, то це була зовсім не романтична прогулянка при місячному світлі. Я весь був у холодній липкій грязюці, а коли обернувся поглянути, чи йде мій супутник, то побачив живого шоколадного чоловічка: тільки зуби й очі його вирізнялися на фоні стін.

Нарешті печера закінчилася слизькою, крутою глиняною гіркою, що здіймалася до отвору в склепінні. Після численних спроб я, кінець кінцем, видерся нагору під купол, який мав форму дзвона і, здавалося, був зроблений рукою людини. Насправді ж він утворився від скупчення газу. Тут я знайшов недогарок, залишений колись патером Себастьяном. Моя свічка теж збереглася в задній кишені. Я спробував запалити знайдений недогарок, але сірники відсиріли.

По обличчю в мене градом котився піт. Повітря було важке, і я поспішив злізти вниз, де мене чекав мій чорний від бруду супутник. Ми швидко, як тільки дозволяли умови, рушили назад — то плазом, то інколи навіть бігом. Почуваючи себе так само погано, ми мовчки пробирались по воді й грязюці, як два кроти, аж поки знов не опинились у страшному «вушкові голки». Остров'янин повз слідом за мною. Дюйм за дюймом ми посувались уперед, стискаючи груди, бо гора не хотіла поступитися, щоб дати місце двом людським тілам.

Дорога сюди була довга, але назад вона здавалась ще довшою. Ми ще пробували жартувати — адже скоро ми знову виберемося на свіже повітря. Але я почував себе кепсько: геть мокрий, забруднений, страшенно стомлений. Піт заливав мені обличчя. Повітря було задушливе. Скоро ми зовсім замовкли, і тільки повзли по слизькому багні, витягнувши вперед руки. Я намагався не впустити в грязюку ліхтарика.

Здається, стало просторіше. Але через хвилину прохід знову звузився. Дивно, що йому так довго немає кінця і що ми й досі не досягли зовнішнього тунелю. Ця думка вертілась у моєму стомленому мозку, поки я підтягувався вперед, щоб утиснути своє тіло в нору. Нарешті при слабкому світлі ліхтарика я побачив, що канал перед самим моїм носом круто піднімається вгору і нам не протиснутись крізь нього. Може, спускатися тут було набагато легше, і я не передбачив, як важко буде видиратися назад? Дивно, але я нічого такого не пам'ятав. Мільйони тонн тиснули мені на спину й на груди. Напружуючи останні сили, я просунув своє тіло ще трохи вперед, вигнувся, намагаючись заглянути в отвір, і, на свій жах, побачив, що цим каналом нам не пролізти.

— Далі пробиратись нікуди, — сказав я своєму супутникові.

— Повзіть, сеньйоре, іншого проходу немає, — простогнав він у відповідь.

Я ще трохи протиснувся вперед. Голова моя була звернена набік, груди ніби здавлені пекельними лещатами. Піднявши ліхтарика, я побачив, що отвір став менший за мою голову.

Я відразу ж погасив ліхтарик. Треба було берегти кожну іскру: нас чекали неприємності, а думати про свою долю можна і в темряві. Я відчув на собі тягар масиву усього кам'яного півострова Поїке. Ох, як страшенно важко! Треба розслабитися, зробитися якомога тоншим. Та гора все одно давить і зверху й знизу.

— Повертайся назад, — гукнув я остров'янину. — Далі не можна.

Однак він не слухав мене, а благав просуватись уперед, запевняючи, що іншого шляху із цього пекла немає.

Не може бути! Вихід десь є. Я знову засвітив ліхтарика і, подавшись трохи назад, оглянув дно у себе під руками й грудьми. Це була суміш піску і вогкої глини, на якій чітко вирізнялись відбитки складок сорочки і ґудзиків, а там, де були мої руки, — відбитки пальців. Але попереду глина й гравій були не займані ні людьми ні тваринами.

Я знову вимкнув світло. Повітря нестерпно важке. Груди в пекельних лещатах. Піт котиться градом. Може, старий вхід у печеру завалився від наших голосів чи рухів? А якщо обвал загородив нам прохід, то як ми виберемось на поверхню, коли тут нікуди відкидати землю й каміння? Скільки ми зможемо пробути в цьому важкому повітрі, перш ніж ті, хто залишився нагорі, догадаються, що з нами трапилось лихо, і поспішать на допомогу? Чи, може, ми заблудились і попали в інший хід, який закінчується тупиком? Але ж як це сталося, коли вся печера — суцільний вузький тунель і в тому місці, де ми лежимо, — не ширша за людське тіло?

Остров'янин напирав на мене ззаду, вогка глина обліплювала моє тіло, а гора в мільйони тонн давила мене тим дужче, чим більше я думав про це.