Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому.

Як я не просив за них, запевняючи, що обіцяна їм година тільки почалася, бургомістр стояв на своєму. Він почав кричати, щоб припинили музику.

Тоді я вдався до іншої тактики:

— А втім, ви можете поїсти й зараз, — сказав я.

Почувши це, бургомістр умить забув про музикантів і побіг униз, до кока. Набивши рот їжею, він висунув голову, щоб переконатися, чи йдуть за ним його троє друзів.

Він дотримав свого слова, і, коли минула обіцяна година, човен, з якого чулася музика й сміх, вирушив до огорнутого мороком берега. Наш бенкет був досить таки вдалим.

— Гей!

Те тера те вака те Хоту Матуа…

Коли вранці наступного дня ми прибули в долину королів, на столі в нашій кают-компанії хропів сам бургомістр Пупа землі.

Розділ III

У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії.

Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії, пастух показав у протилежний бік.

— Якщо у вас є брезент, ви можете спати он там на березі, на місці старої хатини Хоту Матуа.

Він повів нас долиною до рівної тераси біля підніжжя невисокого, схожого на купол пагорба. Тут скрізь залишились сліди колишньої величі. Просто перед бухтою і з обох її боків здіймалися звернені до моря три храмові тераси, складені з величезних кам'яних блоків. Вони височіли просто над відкритим піщаним берегом і скидалися на фортеці, які захищали місцевість від нападу з моря. Але порозкидані в піску біля них великі жовтосірі кам'яні статуї свідчили про те, що тераси правили їм за постаменти. Всі велетні лежали ниць, головою до центра острова. З цього видно, що вони стояли спинами до моря, а лицем до храмової тераси. Біля середньої тераси одна біля одної лежало багато статуй, а величезні циліндри з червоного, як іржа, каменю, що колись увінчували їхні голови, поскочувалися аж на рівнину. Біля могутньої високої тераси на східному краю бухти лежала тільки одна статуя. Фігура загрузла головою в землю, та, судячи з ширини плечей, вона була набагато більшою за своїх родичів на сусідній терасі. Тут, де тепер лежав цей широкоплечий велетень, жив колись король Хоту Матуа. Пастух благоговійно показав на ще й досі міцний фундамент старої хатини короля. За фундаментом збереглася своєрідна п'ятигранна кам'яна піч — очевидно, тут колись містилася кухня Хоту Матуа.

Це було цікаве місце для розкопок, тому ми й вирішили стати табором на плоскій терасі перед маківкою з поваленого гіганта. Пастух стежив за всім, що ми робили, з великою цікавістю, безустанку повторюючи, що тут стояла хатина короля. Нарешті, впевнившись, що ми цілком уявляємо, де знаходимось, і одержавши пачку сигарет, він попрощався з нами і поїхав.

Незабаром ми почали вивантажувати на берег устаткування. Разом з кількома остров'янами ми спочатку об'їхали на алюмінієвому плоту всю бухту, щоб вивчити хвилі та шхери. Середина бухти була вільна від каміння і не така бурхлива.

Висадивши на берег фотографа з усім його спорядженням, ми вирушили назад до моторного човна, який чекав напівдорозі між берегом і судном. Ми вже відпливли далеченько, як раптом помітили, що з моря котиться велика хвиля, яка саме підняла на гребінь наш човен. Щоб уникнути наступної хвилі, моторист на човні дав повний газ і поплив геть. Ми гребли, напружуючи всі сили, і витримали першу хвилю, але на нас сунула ще одна, зростаючи на наших очах, В наступну мить прямовисний вал підкинув наш пліт догори і перевернув його. Мене щось стукнуло по голові, і, щоб не вдаритись об понтони плоту, я швидко пірнув у воду. Заплющивши очі, щоб у них не попав піднятий з дна пісок, я намагався на глибині відплисти якнайдалі, а коли, нарешті, виринув з другого боку плоту, море було таке саме спокійне, як і раніше.

Цей випадок став для нас повчальним прикладом, оскільки нам треба було ще перевезти на берег усе необхідне устаткування. Хоч такі велетенські вали не часто траплялися в анакенській бухті, все-таки доводилось бути обережним, бо хвилі налітали тоді, коли їх найменше сподівалися. Щоб не мати клопоту з морем, ми закріпили на якорі в бухті, там, куди не досягали хвилі, наш найбільший рятувальний пліт, влаштувавши таким «чином своєрідний плавучий причал. На нього без жодного риску човен доставляв устаткування з корабля, а тут уже ми переносили вантаж на маленький понтонний пліт і, коли не було великих хвиль, направляли його з прибоєм аж до самого берега. Так ми перевезли все необхідне. З корабля моторний човен викликали сиреною, а з берега — з допомогою сигнальних прапорців. На середньому етапі, там, де гуляли буруни, завжди чулась лайка, сміх, можна було побачити мокрі штани. Часто доводилось так скрутно, що кок і стюард доставляли тільки-но спечений хліб у водонепроникних гумових мішках, добираючись до берега плавом.

Море зустрічало людей різким холодом, але піщаний берег був теплий і привітний, тому всі ми почували себе чудово в осяяній сонцем королівській долині. Невдовзі на храмовій терасі серед повалених гігантів один за одним почали з'являтись наші зелені намети, і там, де колись минуло дитинство роду Хоту Матуа, виросло наше мирне селище. Остров'яни, які допомагали нам перевозити спорядження, були в захваті, коли, піднявшись на високий мур, побачили, де ми поставили намети. Бургомістр, набравши в легені повітря, урочисто заявив: