Розділ «Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ»

Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.

Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.

Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному" суспільстві соціальна диференціація відсутня; у "проміжному" — виявляється, розширюється і поглиблюється; а в "сучасному" суспільстві — одержує найбільший розвиток. Зміна цих типів суспільств пов'язана з послідовним здійсненням відповідно трьох типів революцій:

1) "промислової", яка спирається на диференціацію економічної і політичної систем;

2) "демократичної", яка спирається на розподіл соціальної і політичної систем;

3) "освітньої", яка спирається на відокремлення системи відтворення культури від соціальної системи.

Іншим, не менш відомим представником структурного функціоналізму, є Роберт Мертон (1910 р. н.), що особливо багато зробив для органічного поєднання теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу і "середнього рівня".

У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії і методології структурного функціоналізму. На відміну від Т. Парсонса він відмовився від ідеї створення загальної, всеохоплюючої теорії соціальних систем і єдиної високої соціологічної теорії та зосередив свої зусилля на функціональному аналізі соціальних систем середнього рівня і розробці соціологічної теорії "середнього радіуса дії".

Саме такі теорії, що відкидають претензії на всеохоплення й універсальність, дозволяють, на думку Р. Мертона, найкраще забезпечувати єдність теорії, методу й емпіричних фактів, вирішувати на цій основі принципове завдання взаємозв'язку і взаємодії макро- і мікросоціології, емпіричних і теоретичних соціологічних досліджень.

Подальший розвиток у працях Р. Мертона одержали і проблеми функціоналізму. Функціональність у прямому розумінні виражена в його вченні навіть більш рельєфно, ніж у Т. Парсонса.

Функція для Р. Мертона — це "ті наслідки, які спостерігаються та служать саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища", а дисфункція — це прямо протилежні наслідки. Важливим внеском у теорію функціоналізму стало його вчення про дві форми прояву функцій — явної і схованої (латентної). Перша має місце тоді, коли мова йде про об'єктивні і навмисні наслідки соціальних дій, а друга — про ненавмисні і неусвідомлені наслідки. Таке розмежування служить меті недопущення змішання свідомої мотивації соціальної поведінки з його об'єктивними наслідками, а також точці зору діючої особи з точкою зору спостерігача.

У дослідженні порівняно менше загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії і девіантної поведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін.

Усі ці проблеми досліджувалися ним також на основі й у ракурсі структурного функціоналізму.

У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм (незважаючи на те, що Р. Мертону частково удалося перебороти ці недоліки поглядів Т. Парсонса), так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів.

У 50-і роки склався особливий конфліктологічний напрямок у сучасній соціології.

У цьому особливо велика заслуга американських соціологів Ч. Р. Мілса та Л. Козера, німецького соціолога Р. Дарендорфа й англійських соціологів Т. Боттомора та Д. Рекса.

Льюс Козер (1913 р. н.) — один із засновників функціоналістської теорії соціального конфлікту, який прагне об'єднати еволюційний функціоналізм і теорію соціального конфлікту. Виступивши проти "рівноважної" концепції Т. Парсонса, у якій немає місця для соціального конфлікту, він разом з тим залишився на позиціях традиційного функціоналізму і вважає, що соціальні конфлікти виростають і розвиваються не поза, а усередині суспільства як соціальної системи в результаті посилення його диференціації і зростання відокремленості його структур. Тому соціальний конфлікт виступає в нього як атрибут соціальних відносин. При цьому Л. Козер наголошує на позитивній ролі соціальних конфліктів, у той час як представники класичного функціоналізму розглядали їх традиційно в негативному плані, як перешкоду стабільності і порядку, як фактор розладу, дезінтеграції соціальної системи. У роботах "Функції соціального конфлікту" (1956), "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) та ін. він звертає увагу на важливу роль соціальних колізій в інтеграції та стабілізації громадського життя і підкреслює, що шлях руху до стійкого суспільного

порядку в сучасних західних суспільствах не тільки не виключає, але й припускає боротьбу різних інтересів особистостей та соціальних груп і соціальні зіткнення між ними, навіть їхнє посилення і поглиблення, оскільки одночасно зростає гнучкість соціальної системи і її інститутів, їхня здатність переборювати наслідки цих конфліктів. За конфліктом визнається важлива роль і в край необхідному відновленні суспільства.

Найбільший представник сучасної конфліктології Ральф Дарендорф (1929 р. н.) створив свою "конфліктну модель суспільства". Як і Л. Козер, він визнає, що соціальний конфлікт притаманний будь-якому суспільству, завжди існував і буде існувати, оскільки люди і їхні групи мали, мають і будуть мати різні інтереси.

Р. Дарендорф зробив великий внесок у сучасну теорію соціальної диференціації (стратифікації) і соціальних конфліктів, він показав, що класи — це соціальні групи людей, які розрізняються участю чи неучастю в пануванні і знаходяться в конфлікті, оскільки одні мають владу і хочуть її зберегти, а інші її не мають і хочуть змінити існуюче становище. Відносини панування і підпорядкування органічно властиві будь-якому суспільству. У кожному суспільстві, за Дарендорфом, відбуваються постійні зміни; мають місце незгода і конфлікт; будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам; його основу складає насильство одних над іншими. Загострення і вибух соціального конфлікту, суть якого полягає в протиборстві влади і безвладдя, що чинить опір існуючій владі, складає джерело і рушійну силу соціальних змін, соціального прогресу. Сам же конфлікт виростає з нерівності статусного становища людей та їхніх груп, насамперед стосовно влади, управління суспільством.