Розділ «Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ»

За радянських часів розвиток соціології був спрямований за одним теоретичним руслом — руслом комуністичної ідеології, і підпорядковувався потребам будівництва соціалізму в Росії (з 1922 р. — в СРСР) і стимулювання робітничого руху, світової соціалістичної революції. В умовах комуністичної диктатури і сталінської тиранії соціологія була практично ліквідована. Тільки після смерті Сталіна (1953 р. з початком розвінчування його особи), почалося її поступове відродження.

У 1958 р. виникла Радянська соціологічна Асоціація. У 1960 р. в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту. Пізніше на базі цього сектора утворився відділ конкретних соціологічних досліджень (1964 p.). З 1968 р. у Москві почав працювати Інститут конкретних соціологічних досліджень. З 1974 р. і на довгий час виходить у світ, фаховий журнал "Социологические исследования" (Социс). Протягом 60-90-х pp. в Росії сформувався значний загін відомих соціологів-теоретиків і практиків, серед яких В. Ядов, Т. Заславська, Б. Грушін, Л. Коган, І. Бестужев, Г. Волков, А. Яхієл, Г. Андрєєва, Г. Осипов, М. Мацковський. За цей час видано чимало наукових праць. Тільки у 1990-х pp. в Росії різними авторами видано понад 30 підручників і навчальних посібників та понад 10 навчальних словників-довідників з соціології.

§ 2.4 Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні — як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні — як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні — як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні — як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні — як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі періоди (20-і - середина 40-х років; середина 40-х - кінець 60-х років; 70 - 90-і роки), що мають суттєві особливості, про які мова йтиме нижче.

Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.

Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма, висунуте ще в 20-х роках американським науковцем Г. Куном. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміються великі теорії, групи теорій чи метатеорії). Кожна парадигма визначає специфічний підхід дослідника до вивчення, інтерпретації й оцінці соціальних об'єктів і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчать її історія й особливо сучасність, — це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. Її розвиток пов'язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших, їхнім протиборством і зміною. Різноманіття соціологічних парадигм не виключає можливості і їх групування. Так, наприклад, вони можуть бути об'єднані в структурні:

• функціоналізму,

• конфліктології;

• інтерпретативні (інтерпретивні), куди повинні бути включені парадигми:

• інтеракціонізму,

• феноменології,

• етнометодології та ін.

Та сама парадигма може лежати в основі не однієї, а ряду теорій, і розроблятися представниками декількох соціологічних шкіл. Соціологічна школа — це більш-менш велика і визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних рамках. Яскравими прикладами тут можуть служити Чикагська школа емпіричної соціології при Чикагському університеті і Дюркгеймівська (Французька) соціологічна школа, що склалася навколо заснованого Е. Дюркгеймом журналу "Соціологічний щорічник". Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику і/чи мають загальні світоглядні позиції (наприклад, конфліктологічний, позитивістський, антропологічний, психологічний, гуманістичний напрямки в соціології).

Найважливішими особливостями сучасного етапу в розвитку цієї науки є не тільки поява багатьох нових теорій і напрямків, посилення плюралізму теоретичної соціології, але й становлення і розвиток емпіричної соціології, тенденція до об'єднання теоретичної та емпіричної соціології, макро- і мікросоціологією.

Перший період у розвитку сучасної соціології — 20-і - середина 40-х років — був ознаменований насамперед твердженням, бурхливим розвитком і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології. Бурхливий розвиток у ці роки емпіричної соціології в США був пов'язаний, з одного боку, з назрілою потребою подальшого розвитку самої соціологічної науки, насамперед із прагненням перебороти європейську традицію, що панувала до цих пір, розглядати соціологію як філософію історії з її абстрактно-теоретичними міркуваннями, не підкріпленими вивченням соціальних фактів; а з іншого боку, насамперед з потребою індустріального суспільства, що швидко розвивається в конкретному дослідженні і практичному розв'язанні численних нових і складних соціальних проблем, що загострюються.

Свого роду рубіжним явищем тут виявився вихід у світ у 1918 -1920 роках спільної праці американських соціологів У. Томаса (1863 -1947 рр.) і Ф. Знавецького (1882 - 1958 рр.) "Польський селянин у Європі й Америці", цілком побудованої на емпіричному матеріалі. На основі аналізу насамперед особистих документів (листів, щоденників, спогадів, біографій та ін.) вони досліджували різноманітні проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, приділивши особливу увагу установкам особистості і соціальної групи. Вони показали, що джерелом соціальних конфліктів і дезінтеграцій, що породжують багато хвороб сучасного суспільства, с розбіжність визначення ситуації діючим індивідом із груповими цінностями.

Особливо великий і серйозний внесок у становлення і розвиток емпіричної соціології внесла Чикагська школа соціологів однойменного університету — Р. Парк (1864 - 1944 рр.), Е. Берджес (1886 -1966 рр.), Л. Вірт (1897 - 1952 рр.), У. Огборн (1886 - 1959 рр.), Р. Маккензі та ін., заслуга яких полягала насамперед в емпіричному соціологічному дослідженні процесів індустріалізації та урбанізації в такому великому промисловому місті, як Чикаго, яке вони називали соціальною лабораторією. У центрі їхніх емпіричних досліджень були зростання міст, життя громад сільських та іноземних мігрантів, проблеми їхньої адаптації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки (поведінки, що відхиляється), злочинності, бродяжництва й ін. Р. Парк та Е. Берджес видали перший підручник з соціології "Введення в науку соціології", у якому були узагальнені відомі тоді принципи і методи емпіричних соціологічних досліджень.

Велике значення мало і проникнення соціології у виробничу сферу і розвиток індустріальної соціології та соціології управління. Особливу роль тут зіграв так званий Хоторнський (від назви м. Хоторна, поблизу Чикаго) експеримент, проведений американським соціологом Е. Мейо (1880 - 1949 pp.), що наприкінці 20-х - початку 30-х років здійснював свої дослідження на підприємствах Вестерн Електрик Компані.

В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:

1) погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;