РОЗДІЛ 7. РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він розглядає як сукупність методично вивірених процедур, що складаються із дефініцій термінів, аксіом, доведення. Французький філософ пропонує правила щодо кожного компоненту (всього 8 правил, але серед них виділяється 5 необхідних). У такий спосіб доведення постає як ґрунтовне й безсумнівне, найбільш наближене до геометрії.

Новий час - це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота "Еристика, або мистецтво сперечатися". Як зазначає І. В. Хоменко:

"Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Арістотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції".

Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосоконаленні техніки суперечки. А. Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме досягненню перемоги в суперечках. Деякі з них було розглянуто при висвітленні питання про види аргументів. Наприклад, щодо аргументу до особи, німецький філософ визначає певні моменти, які досить часто використовуються і в сучасних суперечках. А саме:

"Якщо він [супротивник], наприклад, захищає самогубство, ви кричіть одразу ж: "А чому ви самі не повіситесь?" Або він стверджує, наприклад, що в Берліні жити неприємно, а ви кричіть одразу ж: "Чому ж ви не поїдите з нього першим же поштовим діліжансом?" - Яку-небудь причіпку можливо придумати завжди і в будь-якому випадку" .

Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все більше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетворюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. Поступово складається негативне уявлення про риторичність як беззмістовність, пишномовне базікання тощо.

ХІХ ст. - це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.

7.6. Розвиток риторики в Україні

Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією.

Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насамперед гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.) "Слово про закон і благодать".

Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії:

"У класі риторики студенти опановували мистецтво складання промов, які могли виголошуватися у найрізноманітніших випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє мате1ріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан"1.

У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов'язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін. Як відмічають дослідники:

"Це дає підставу говорити про наявність якогось гласного чи негласного припису, що зобов'язував викладачів до початку занять мати власний курс лекцій. Така традиція, що неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчились складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи".

На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу поряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію доречності.

На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах. Як відмічає В. Д. Литвинов:

"І теоретичні настанови, і практичні поради спрямовували на виховання в найкоротший термін дійового, практичного оратора, який розумів би потреби і запити слухачів, був здатний виступити перед будь-якою аудиторією. Ця традиція виявилася сталою і збереглася аж до початку ХІХ ст.".