РОЗДІЛ 7. РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

Тобто творчість Ермолао Барбаро яскраво засвідчує той пункт, до якого поступово приходить розвиток риторики як мистецтва говорити витончено. Саме таке тлумачення риторики було закладене ще концепцією Квінтіліана.

Взагалі в епоху Ренесансу відбулася цікава суперечка про риторику між Ермолао Барабаро та іншим відомим філософом - Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494).

Джованні Піко вважав:

"Немає освіченої людини без обізнаності у вишуканій словесності; але без посвяченості у філософію немає людини. Мудрість, позбавлена красномовства, може приносити користь, але нерозумне красномовство, подібно до меча в ру1ках божевільного, не може не приносити величезної шкоди" .

Філософу ні до чого витонченість, вправність, принадність. Він розраховує не на оплески натовпу, а на мовчазне захоплення обраних. У високих матеріях краса слова лише шкідлива. Недаремно Святе Письмо викладене "скоріше грубо і незграбно, ніж витончено". Тут важливе "що", а не "як". Саме тому Платон хотів вигнати поетів з міста, де правлять філософи.

Піко вважає, що філософські міркування не потребують словесних прикрас. Він також заперечує думку про те, що медоточиве красномовство не є для них перешкодою, оскільки ніби полегшує сприйняття.

Тільки три речі прикрашають філософію: життя автора, що відповідає його філософській системі; істинність мовлення і скупість мовлення. Філософія повинна предстати перед людьми без ораторських шат, "вся перед очима". На думку Піко, не існує ворожнечі мови й серця. Однак можна жити без мови, нехай погано, але не без серця.

Хоча в кінці свого листа до Ермолао Барабаро Піко пом'якшує свою позицію, говорячи, що краще вірне і некрасиве мовлення, ніж красиве, але невірне.

Крім цього, Піко зауважує, що його висловлювання про співвідношення риторики та філософії мають лише підштовхнути Барбаро до палкого захисту красномовства.

У листі-відповіді Барбаро спростовує позицію Джованні Піко, оскільки, на його думку, положення: "оратори говорять неправду"; "мовлення оратора ніжне та приємне"; "дике й брутальне мовлення сповнене величності" невірні в усіх відношеннях. Наприклад, з того, що деякі оратори говорять неправду, не випливає, що всі оратори брешуть. Тобто в цій суперечці для обґрунтування своїх позицій і Піко, і Барбаро використовують не лише свою риторичну майстерність, але й знання з логіки.

Серед теоретичних праць з риторики епохи Відродження слід відмітити "Риторику" німецького філолога Філіпа Меланхтона (1497-1560). Вона була перекладена російською мовою в 1620 р. з оригінальними доповненнями і використовувалась як підручник.

XV-XVI ст. - це епоха Реформації в Церкві. Поширення набувають письмові суперечки. Наприклад, відома суперечка між засновником лютеранської церкви Мартином Лютером (1469- 1536) і гуманістом Еразмом Роттердамським (1469-1536).

Крім цього, в добу Відродження риторика збагатилася живими національними мовами, залишив латину старих підручників.

Таким чином, Античність і Ренесанс - це епохи, коли до риторики ставились із надзвичайною повагою. В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед " studia humanitatis". Виходячи з того, що головною своєю якістю "humanitas" людина не володіє від народження, то вона повинна здобувати її протягом всього життя через " studia humanitatis". Тут особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Інакше риторика перетворюється на суто формальну справу, що не пов'язана з істиною, моральністю, життям у цілому і не відповідає ідеалу універсальної людини. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.

7.5. Риторика в епоху Нового часу

Один із засновників філософії Нового часу - англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) - писав, що риторика, як і логіка, - це наука наук. Отже, її слід вивчати на високому рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу - це людський розум. А риторика, на думку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в тому, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для виконання потрібних дій. Відповідно, аргументи і засоби переконання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:

"І ця пристосованість і варіація стилю мовлення (якщо мати на увазі тут бажання досягнути найвищої досконалості) повинні бути розвинені до такого рівня, щоб при необхідності говорити про одне й те саме з різними людьми, для кожного вміти знаходити свої особливі слова. А втім, як відомо, великі оратори в більшості випадків не цікавляться цією стороною красномовства (тобто політичною і діловою стороною красномовства в окремому мовленні) і, прагнучи лише до прикрашання промови і витончених формулювань, не піклуються про гнучкість і пристосованість стилю, про ті особливості мовлення, які допомогли б спілкуванню з кожним окремо".

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступається мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корисним у практичній діяльності та повсякденному житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характерним було встановлення й обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Показовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Паскаля (1623-1662) "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:

"Шлях розуму найприродніший, адже не можна не погоджуватися ні з чим, окрім істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми скоріше 2захоплюємося не силою доведень, а тим, що подобається".