Розділ «6.5. Риторика та раннє християнство»

Перші християнські общини з'явились у Східному Середземномор'ї наприкінці І ст. до н. е. - на початку І ст. н. е. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.

Спочатку християнство поширювалось завдяки усним проповідям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.

Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів. Один із відомих римських ораторів і філософів Лукіан (приблизно 120- 190 рр.) вважав, що Християне вклоняються якомусь "розіп'ятому софісту".

Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа. Наприклад, завершення Нагорної проповіді:

"Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, - та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, - подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, - і він упав. І велика була та руїна його!" (Матв., 7, 24-27).

Свого часу ще Арістотель рекомендував використовувати в ораторській практиці байки та притчі. На його думку, притча - це своєрідне порівняння, він вважав її прийомом Сократа. Тобто притчі в образній формі пояснювали те, що безпосередньо здавалось незрозумілим чи неприйнятним. Така форма дозволяла зробити зміст багатозначним і тому більш універсальним.

Великою експресивністю характеризуються і письмові проповіді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Його послання нагадують афористичний стиль Сенеки. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою форми діатриби - проповіді-суперечки, в якій нові запитання змушують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези. Наприклад, звернення Павла до іудея:

"Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш! Проповідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб! Гидуючи ідолами, чиниш святокрадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога переступом Закону!" (Посл. до Римл., 2, 21-23).

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям церкви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призначалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її.

Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді свідчить і той факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви намагались відмовитись насамперед від естетичної сутності язицької риторики. Вишуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин, які прагнули донести до слухачів (згадаємо Євангельське "Блаженні вбогі духом...").

Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (приблизно 160-220 pp.). Народився він у Північній Африці - у Карфагені. На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицерона. Причому не лише своїм змістом, але й способом викладу матеріалу. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство Тертуліан прийняв, коли йому було 35 років, і після цього повернувся на батьківщину.

У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі заперечує розум і замінює його парадоксальним містичним чуттям і співпереживанням:

"Розіп'ятий Син Божий - не соромно, бо саме це викликає сором. І вмер Син Божий - це цілком достовірно, бо безглуздо. А похований, він воскрес - це вірно, бо неможливо".

Сучасник Тертуліана Климент Олександрійський (приблизно 150-215 рр.) намагався зблизити античну філософію і християнське віровчення:

"...від віри вона не відволікає нас... навпаки, ми захищаємось філософією як деяким міцним заслоном, відкриваючи в ній деякого союзника, разом з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру". "Положення філософів містять істину, але лише так, як горіхова скорлупа містить поживне зерно".

Тобто філософія може бути тільки пропедевтикою до християнства.

На відміну від Климента Тертуліан весь час підкреслює провалля між вірою і філософією. Відомий його принцип формулюється таким чином: "Вірую, бо абсурдно!"

Формування церкви - це важливий період у розвитку християнської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслідок високої майстерності та знання. Зокрема, так вважав Ориген (III ст. н. е.), який вказував на необхідність спеціальної підготовки проповідника. Правда, пізніше у VI ст. філософські погляди Оригена було визнані єретичними.

Однією з цікавих постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія або Ліванія (314-393 рр. н. е.), визнаного язицького ритора та граматика з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийняли християнство. Всього відомі імена 134 учнів Лібанія.