Формування та особливості українського православ'я
Через цілу низку обставин свого підневільного національного буття, через складні внутрішні колізії своєї історії і багато особливостей своєї національної духовності український народ загалом був і є одним із найрелігійніших народів світу. Віра слугувала йому засобом самовираження і виявлення своїх найкращих ідеалів. У ставленні до Бога українець виражав своє ставлення до світу, людей і самого себе.
Християнство наших предків відзначалося своєрідною євангельською глибиною, що ствердив навіть російський філософ Г. Федотов. Він писав про те, що київське християнство було одним із найкращих способів здійснювання Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло жодного продовження, на думку Федотова, в московському християнстві, яке було зовсім іншим, часто протилежним до київського християнства.
Українці загалом і переважно двовірні. Наш народ по-своєму сприйняв християнство після його хрещення князем Володимиром у 988 р. Він поєднав у своїх віруваннях християнство з давньою народною вірою шанувальників Сонця, а відтак став двовірним. Та інакше й не могло бути. Язичництво – це релігійна картина природи і діяльності людини в ній. Християнство – це релігійна картина людини в її відносинах з іншими людьми і Богом. Саме тому, прийшовши на наші терени, воно через відсутність у нього якогось свого специфічного природобачення не могло замінити, а тим більше витіснити язичництво. Християнство християнізувало його. Тому ми й маємо нині у віруваннях народу практично не чисте християнство, а християнізоване язичництво і водночас оязич- нене християнство. Це двовір'я є однією з підвалин тієї релігійної терпимості, яка характеризує духовний світ нашого народу і сучасний стан державно-конфесійних взаємин.
Про християнізацію праукраїнської культури та українізацію християнства, що сформувало самобутню етноконфесійну духовність Київського християнства, пише ряд вітчизняних дослідників. Сутність українізації християнства полягає в тому, що боги Давньої України – Див, Лада, Дажбог, Ярило, Сварог, Дана, Леля, Перун та інші – одержали своїх християнських двійників – святих, а християнські свята були пристосовані до староукраїнських свят (Різдво Всесвіту, Великий День, Воскресіння Сонця, Купала тощо).
Український релігієзнавець А. Колодний переконливо доводить, що релігійність українського народу кордоцентрична. Це означає, що в його світогляді основну роль – мотиваційну і рушійну – відіграють не розумово-раціональні сили, а світ емоцій, висока чуттєвість. Кордоцентрична релігійність є надто простою. Це релігійність серця. Вона не потребує створення якихось затеоретизованих богословських систем, де, власне, частіше за все й виникає міжконфесійне протистояння. Притаманне українцям чуттєво-релігійне ставлення до життя не формує якоїсь ворожості до носіїв інших вірувань, адже емоційний світ віруючих різних конфесій майже збігається. Відтак в іншому вони не вбачають якогось ворога[1].
На противагу росіянам-екстравертам, які "прагнуть розширити свої впливи і володіння", а чуже нерідко вважають "своїм", на загал українці є інтровертами. "їм багато, а тим більше чужого не треба". Характерними рисами українського народу є замкненість, тиха вдача, доброта, лагідність, почуття всепрощення, підпорядкованості, терпимості, прагнення до духовного усамітнення, невибагливість. Українці байдужі й до вірувань іншого, не прагнуть його переінакшити на лад своєї релігійної духовності, зробити "своїм". А відтак – українці толерантні до носіїв інших вірувань. Духовність українців характеризують не лише суто "жіночі" риси вдачі. їм притаманні також почуття власної гідності, свободолюбство, лицарський дух і войовничість, сміливість і витривалість. У цьому – відгомін впливів на духовний світ народу його козацької вдачі, яка особливо яскраво проявилася в 2013-2014 pp., у буреломних подіях Революції Гідності.
Про інтуїтивний, містичний характер релігійності українця, "який є глибоковіруючим, але не ханжею, життєрадісним, але не розпусним, відданим церкві, але не тупим фанатиком, діяльним членом суспільства, а тому чесним, правдивим і непохитним у своїх переконаннях і діях", пише український мовознавець і церковний діяч І. Губаржевський[2].
Іларіон, перший митрополит-українець і визначний богослов київського християнства (1051-1072 pp.), найкраще визначив основи віри українського народу і християнське підгрунтя української церкви. Він фактично і є достовірним речником українського християнства, філософія та ідеологія якого базувалися на таких, ним обгрунтованих принципах:
• 1) розбудова життя на євангельських засадах, що зобов'язує віруючих до соціальної справедливості, милосердя, добродійності;
• 2) моральна відповідальність перед Богом і людьми; на цій засаді грунтувався патріотизм київського християнства;
• 3) рівність і рівноцінність усіх народів перед Богом, отже, українській ментальності неприродними й чужими були і є будь- які прояви шовінізму, расизму і загарбництва;
• 4) демократичний (соборний) устрій церковного життя;
• 5) відкритість для християнського світу.
Історія ніколи не забуде ставлення князя Володимира (християнина) до смертної кари, що відповідало заповіді Святого Письма – "не вбий", перших у світовому правознавстві норм щодо захисту особи, ким би вона не була, згідно з моральними настановами вчення Христа, що засвідчила "Руська Правда" Ярослава Мудрого, унікального взірця для всіх правителів та владик Європи (початок XII ст.) християнської людяності, кордоцентричної (зосередженої в серці) відданості "істині, добру та любові до ближнього", яким е "Поучения синам Володимира Мономаха". Варто замислитися над цими рядками з "Поучения...": "Убогого не забувайте, але, наскільки е змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступитесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хтось] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської; додержуйтесь [клятви]; гордині не майте в серці і в умі; лжі бережися, і п'янства, і блуду;... не дайте отрокам (слугам) шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим; вшануйте гостя; недужого одвідайте; чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте; страх Божий майте вище над усе"[3].
Християнський ідеал людини як одиниці на етнопсихологічному підґрунті київського християнства підтверджений законодавчими актами Русі-України ("Руська Правда") та діяльністю великих князів, на 3-4 століття випередив гуманістичні ідеї Західної Європи. Про "цивілізований і культурний Захід" красномовно промовляють відповідні норми в кодексах законів Англії, Німеччини, Франції та інших країн, котрі санкціонували фізичні тортури підозрюваних у злочинах, їх жорстокі вбивства через четвертування, численні "відьомські процеси". Незважаючи на ранню християнізацію, ця частина світу довго залишалася варварською, а її "християнська" релігійність мала виразні ознаки забобонності, завдяки яким тогочасний Захід отримав назву "темного середньовіччя".
Отже, можна зробити однозначний висновок: якщо світ візантійського Сходу сформував ідеологію "цезарепапізму", західно-римський світ – ідеологію "універсальної теократії", то християнський світ Київської Русі – "кордоцентричне" сприйняття і переживання Бога, світу і людини, що суттєво визначило етноконфесійні особливості національної духовності українського народу. Є підстави вважати київське християнство третім християнським світом після Сходу і Заходу, а його церкву – незалежним (автокефальним) помісним новоутворенням часів князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Краківський єпископ Матвій (XII ст.) у листі до св. Бернарда з Клерво слушно зауважує: "Народ цей руський, що своїм великим числом дорівнює звіздам, не зберігає правил православної віри та установ правдивої релігії..., бо не хоче уподобитися ані до латинської, ані до грецької Церкви, але хоче бути окремо і від обох віддільно... Русь – це немов окремий світ"[4]. Вважаємо, найкращою інтерпретацією цієї нашої "відокремленості", як це окреслив краківський єпископ, від Сходу (Візантія) і Заходу (Рим), є багатовікове змагання наших світських і церковних володарів до самоуправності української церкви і спротив будь-яким чужим церковним юрисдикціям.
Згідно з устроєм Вселенської православної церкви, право на незалежну церкву має кожний народ. Це стосується навіть тих народів, що позбавлені державної незалежності або живуть у багатонаціональних державах. Таке право з повного підставою належало й церкві, що її заснував у Київській Русі князь Володимир.
З прийняттям християнства в Україні постала й постійна організація церковного управління, яка називалася митрополією, з центром у Києві. Сюди прибув перший митрополит, тут перебували його наступники. На той час це була церква всієї княжої держави, але найтісніше вона була пов'язана з українською землею та нашими предками, які на ній жили. Київська митрополія стала церквою виключно українського і білоруського народів, коли московська церква самовільно (без згоди Царгороду) поставила в 1448 р. свого власного митрополита і тим самим відокремилася від церкви-матері в Києві. А 10 років по тому Московський Собор формалізував цей акт сепаратизму. Цей акт самовільного проголошення автокефалії був виразно неканонічний, але його не оспорювали з огляду на політичну силу тогочасної Московської держави.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Релігійний фактор у міжнародних відносинах» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНО- ЦЕРКОВНИХ І МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНІ ТА МІЖНАРОДНО- ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ“ на сторінці 1. Приємного читання.
