Розділ «Число звірини»

6. «І ЇЙ (ЗВІРИНІ) дана влада над кожним племенем і народом, і язиком, і людом. 8 І їй вклоняються всі, хто живе на землі, що їхні імена не написані в книгах життя Агнця (Ісуса Христа), заколеного від закладин світу» (гл. 13). Себто, ті, хто Бога не визнавав.

«11 І бачив я іншу звірину, що виходила з землі. І вона мала два роги, подібні ягнячим, та говорила як змій (за Марксом). 12 І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею, і робила, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонились першій звірині, що в неї вдзоровлена була її рана смертельна» гл. 13). Цією «іншою звіриною», поза всяким сумнівом, був Сталін. Після ХІ з'їзду партії (1922 р.) пленум обрав його генеральним секретарем ЦК, зробивши по суті повновладним володарем Російської Федерації і Радянського Союзу. Це і є два його роги. Спершу вони були, справді, подібні до ягнячих, та вже через десять років він так укріпився при владі, що вони стали чортячими. Сталін виконував усю владу «першої звірини» і за життя Леніна, і після його смерті. Він, власне, з Леніна зробив образ і присилував вклонятись йому. «13 І чинить вона великі ознаки, так, що й огонь зводить з неба додолу перед людьми. 14 І зводить вона мешканців землі через ознаки, що їх дано їм чинити звіриною (мається на увазі перша звірина), що має рану від меча (коли ці рядки писав Іван Богослов, пороху ще не було, і що таке пістолет, він напевне не знав) та живе. 15 І дано їй вкласти духа образові звірини, щоб заговорив образ звірини, і зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були».

Всі противники ленінізму, крім тих, кому пощастило емігрувати, були фізично винищені або запроторені до концтаборів, «16 І зробить вона, щоб усім — малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам — було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, 17 щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не мав знамення звірини, або числа ймення його…»

І хіба не так було? Купувалося тільки життєво необхідне. Торговельний промисел, втім, як будь-який інший (наука, література, мистецтво, економіка, політика), був доступний тільки тим, хто мав червону книжечку з Леніним — партквиток — знамення звірини. А число — знамення 18, кабалістичне число від суми цифр будь-яких із років; 1818, 1917, надто ж з 1881 — найжахливішого в історії людства.

«18 Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість».

7. Найперша голова звірини прийшла із незвичного середовища.

У родині службовця Іллі Миколайовича Ульянова та його дружини Марії Олександрівни — уродженої Бланк (доньки лікаря єврея-вихриста і німкені Анни Горшопф) народився хлопчик, якого батьки назвали Володимиром. Він був третьою дитиною в сім'ї. За чотири роки до нього з'явився на світ брат Олександр, а за шість — сестра Анна.

Ілля Миколайович був релігійною людиною і дітей намагався виховати в любові до Бога.

Як ставилася до релігії Марія Олександрівна, прямих свідчень не збереглося. Але окремі штрихи з життєпису матері вождя революції проливають деяке світло на її сутність. Тепер, коли більшовицька добра відходить у минуле, все більше з'являється публікацій про утаємничене. Однією з перших до цієї теми звернулася відома письменниця Марієтта Шагінян, що свого часу наробило великого переполоху у верхівці партійної влади. Затим за вивчення біографії кремлівських вождів взялася дослідниця Лариса Васильєва.

Таким чином, з'ясовано, що Марія Олександрівна в її бутність фрейліною при Дворі стала коханкою когось із царської родини. Донька Анна — перша дитина начебто була квіткою кохання і зради людини царської крові. Друга дитина — хлопчик народився 31 березня 1866 року буцімто від Дмитра Каракозова, колишнього учня Іллі Миколайовича Ульянова в Пензенській гімназії. Роман між Марією Олександрівною і Дмитром Каракозовим, до речі, молодшим від неї на п'ять років, не являв таємницю для знайомих Ульянових у той час. Направій руці хлопчика був шостий палець, що вважається знаком диявола. Це був Олександр. Коли Ілля Миколайович, бувало, запитував у нього, чи піде він до церкви, Олександр коротко і твердо відповідав: «Ні».

І ці питання, як пише старша сестра Анна, перестали повторюватись. А коли ж Ілля Миколайович помер (січень 1886 р.), син навіть не приїхав на похорон. Все літо разом з матір'ю він провів у маєтку Олексіївці. І, повернувшись до Петербурга, почав готуватися до замаху на Олександра Третього, який він планував здійснити в річницю терористичного акту Каракозова на Олександра Другого, а саме 4 квітня.

Здійснити свій задум Олександрові не вдалося. Цього разу охранка не дрімала: 1 березня 1887 року його було заарештовано.

Якщо проаналізувати сказане, то виходить, що пружиною нищення царської родини був не Каракозов, не Олександр і пізніше не Володимир, а Марія

Олександрівна, яка мала з династією свої порахунки. Наївно думати, що коханець, до того ж молодший на п'ять років, зміг вкласти в душу зрілої жінки могутній генератор ненависті. Тим паче, його народовольчі ідеї навряд чи спонукали б благополучну, небідну жінку до помсти ціною життів власних дітей.

Що й казати, Каракозов був знаряддям і першою спробою. По його страті Марія Олександрівна поставила на сина, якому тоді був тільки рік від роду. Але цю ставку вона зробила пізніше. А зразу після страти Дмитра Каракозова злякалася. Злякалася за власну долю. Про її стосунки з терористом могли донести охранці. Це тоді вона зіштовхує з найвищої кручі у Нижньому Новгороді (родина якраз там мешкала) однорічного Олександра. Та цього разу доля була з ним. Тільки на все життя він залишився горбатим.

Мала Марія Олександрівна ще доньку Ольгу — 1971-го, сина Дмитра — 1874-го, та доньку Марію — 1878-го року народження — також вихованих у ненависті до царської родини. Деякі дослідники доводять, що справжнім батьком когось із них був сімейний лікар Покровський.

Її помста і ненависть перемогли з третьої спроби. За наказом Ульянова-Леніна був знищений не тільки цар, але й уся його родина. До речі, привертає увагу один дивний факт: коронування Миколи Другого відбувалося в Іпатіївській церкві, а розстріл — в будинку купця Іпатієва в Єкатеринбурзі.

8. Перша голова звірини з великою ненавистю ставилася до Христової церкви, про що свідчать пореволюційні накази щодо священослужителів. Найбільше в тому сприяла Надія Крупська. Тут вони були рівні. Якби Ленін прожив бодай до 1930 року, на одній шостій суші не залишилося б жодного священика.

Нострадамус про це пише:

«Святим храмам буде причинено велике поругання,