Розділ «Тема 13. Наука та релігія»

Про те, що емоції перетворюються в суспільний інститут, що існує система міжособистісного збудження, що урізноманітнює почуття і реакції кожного члена групи, говорив ще Л. Февр. Отже, раціональне - не єдиний вимір людського буття. Припускаючи, що "членоподільна" мова виникла на основі тієї ж органічної і тонічної активності, що й емоції, і відзначаючи дестабілізуючий (порушуючий формування) вплив емоцій на інтелектуальну діяльність, історик називає своїх сучасників свідками драми цивілізації - поступового придушення емоцій інтелектом унаслідок тенденції оцінювати їх як перешкоду людській діяльності.

А. Гуревич у роботі "Категорії середньовічної культури" досліджував процес розвитку особистості в європейській культурі. Образ лицаря, дами, феодала поступово інтерналізувався, привівши до індивідуалізації. Отже, особистість людини нераціональна і не може бути осягнута суто раціональним шляхом. ХІХ-ХХ ст. стали періодом домінування уявлення про людину як особистість. Починаючи з екзистенціалізму ("сутність передує існуванню") з'являється тенденція до атомізації самої особистості, не сприймаючи її як щось визначене. Поряд з неотомізмом, який оперує категоріями сутності (внутрішні, незмінні властивості особистості) і акциденції (виявлені, слабкі, минущі властивості), з' являються буддійські орієнтовані концепції, що розкладають суб' єкт на потік дхарм, скандх, в яких втрачає зміст саме поняття "особистість", та трансперсоналістські, які приймають за індивідуальний прояв трансцендентного.

Наукова психологія йде в розвитку теорії свідомості тими ж шляхами, що й релігія тисячоліття тому, бо використовує ті самі інструменти. Природа дала людині достатньо внутрішніх інструментів, а розвиток зовнішніх (відмінна ознака нашої цивілізації) не вносить істотно нового в незмінне, абсолют (відповідно до теорії сучасної фізики, яка отримала назву "катастрофа нескінченного регресу фон Неймана", ми можемо додавати нескінченну кількість інструментів до вже існуючих, але у відносному світі не позбудемося деякої невизначеності).

Отже, у XVIII і особливо XIX ст. учені вважали, що відкрили всі закони Всесвіту, матерії і природи, зробивши тим самим неспроможним все, чому дотепер вчили релігії. Проте науково-технічна революція, розвиток науки і нагромадження знань про матерії не наблизили людство до розуміння сенсу життя і походження розуму, тому сьогодні першочерговим є не нагромадження знань, а їх осмислення. У 90-их роках минулого сторіччя фізика, наприклад, справляла враження практично розробленої наукової дисципліни, однак вже в перші десятиліття XX ст., з появою теорії відносності і квантової механіки, вона увійшла в область парадоксального і містичного. І в наші дні глибинні постулати квантової механіки спонукають вчених розмірковувати над питаннями, які на межі XIX і XX ст. могли б здатися ненауковими. Автори теорій про походження і будову Всесвіту поступово усвідомлюють, що їхні теорії не можуть бути експериментально перевірені.

У середині ХХ ст. вчені були переконані, що вони от-от доведуть, що мислення є механічним процесом, і тим самим підтвердять правоту Ламетрі (XVIII ст.), який уподібнив людину машині. Однак, як бачимо, незважаючи на стрімке зростання потенціалу комп'ютерів, мрії про створення штучного інтелекту залишаються недосяжними.

Після відкриття у 1953 році Уотсоном і Лементом спіральної структури ДНК, багато учених вирішили, що основна таємниця життя нарешті розкрита. З тих пір молекулярна біологія досягла значних успіхів у поясненні клітинних молекулярних механізмів. Але неймовірна їх складність, яка відкрилася біологам, ще більше віддалила вирішення проблеми пояснення походження життя. Наприкінці XX ст. механістичний редукціонізм втратив будь-які перспективи. Можливо, завдяки цим змінам багато науковців звертаються до тих теорій і сфер досліджень, на які до цього було накладено певне табу.

Сьогодні, приміром, цілі колективи учених відкрито досліджують явища, які знаходяться на межі фізичної науки і сфер містичного й надприродного. Прикладом можуть служити Міжнародна асоціація нової науки (IANS), Суспільство наукових досліджень (SSE), Інститут духовних наук (IONS), Міжнародне суспільство по вивченню тонких енергій і енергетичної медицини (ISSSEEM). Усі вони регулярно проводять наукові конференції і симпозіуми. Деякі з феноменів, досліджуваних ними, нагадують "міфічні" явища, які часто згадуються в давніх релігійних текстах і у сучасних повідомленнях про релігійні одкровення. Співробітництво між ученими-теологами і цими новими науковими організаціями може стати цінним джерелом нових досягнень.

Й. Шкловський наприкінці життя дійшов висновку, що парадокс Фермі, тобто відсутність явно видимих "космічних чудес", означає нашу самотність у Всесвіті, і це мовчання Космосу є найважливішим науковим фактом. Це тим більше дивно, що виявлено вже чимало зірок, які мають планетні системи, схожі з Сонячною, а із загальної кількості приблизно секстильйона (мільярд мільярдів) зірок не менш, ніж у мільярда з них є планети, за всіма параметрами близькі до нашої рідної планети Земля.

Наш час характеризується появою метанаук у результаті інтеграції філософії, релігії та інших наук, перетворенням парадигми, що лежить у їх основі, внаслідок мовних переформувань мовних систем. Загальнопоширеним явищем сучасності стали випадки, коли для розширення поля дослідження чи статусу самої науки вона знову апелює до безпосередності, відмовляючись від чистої рефлексії. Науки не описують світ прямо, а лише можливості, які людські дії мають щодо світу. Звернення до безпосередності - це форма інструменталізації, автоматизації знань, редукування їх у техніку як вираження оволодіння. Отже, і наука використовує ті самі методи, що й релігія - якщо стає неможливою тільки раціональна методологія.

4. Релігієзнавство як пошук нових форм співіснування релігійних і світських елементів

На межі хх-ххі ст. майже всі основні конфесії прийняли програмні документи, в яких сформульована установка на взаємодію зі світським суспільством, наукою. Світська ж сторона, навпаки, відносно пасивна. Світська культура вичерпала свій ідеологічний потенціал. Це значить, що вона не має цілісної концепції взаємодії з релігією, а лише законодавчо закріплену свободу віросповідання і вибору релігії (ст. 35 Конституції України).

Однак на боці світської культури сьогодні, як не дивно, її традиційність. Адже саме вона створює реальну живу традицію, яка регулює всі сторони життя нашого суспільства і кожного з нас. І ця традиція в доступному для огляду майбутньому залишиться основою суспільного устрою, тоді як релігія тільки починає відновлюватися, розгортатися в повнокровну живу традицію, якою була колись. І всі відносини між релігією і суспільством сьогодні опосередковуються світською культурою. Поки що йде спонтанний процес пошуку нових форм співіснування в суспільному житті релігійних і світських елементів. Це ще не релігійне відродження, а "передвідродження". І вирішувати ці завдання саме релігієзнавству.

Одним із найважливіших питань релігієзнавства і академічної науки взагалі залишається релігійна освіта. Яким має бути викладання релігієзнавства у вузах, чи потрібна релігійна освіта у школі? З існуючих підходів (конфесійна релігійна освіта, некон-фесійна та атеїстичний підхід до викладання релігій) найперспек-тивнішим вважається позаконфесійний.

Напевно, правильно буде визначати неконфесійну релігійну освіту як освіту, в якій акт віросповідання не є складовою освітнього процесу. І це правильно, якщо ми хочемо будувати релігійну освіту на педагогічних засадах. Тому що освіта і віросповідання - надто різні форми самовираження і види духовної активності людини. Релігія - це найглибший прояв людської особистості. Ні мистецтво, ні наука, ні філософія її не замінять, хоча вони є рівноцінними джерелами пізнання.

Російська дослідниця І. Колеснікова розробляючи типологію па-радигмальних просторів, у яких здійснюється педагогічна діяльність, виділяє три основні реальності - об' єктивну, суб' єктивну і трансцендентну. Професійна діяльність у цих трьох планах реальності поєднана з використанням різних методів, пізнавального інструментарію і т. ін. У цьому сенсі можна говорити про три педагогічні парадигми. Колеснікова назвала їх технократичною, гуманітарною і езотеричною. І основний напрям розвитку релігійної педагогіки пов' язаний з переходом із езотеричного та технократичного в гуманітарний простір з введенням поняття інтерсуб' єк-тивності замість об'єктивності. Це значить, що існування певної трансцендентної реальності, найбільш повними даними про яку володіє певне релігійне співтовариство, більше не є аксіомою. Так само, як будь-які "наукові" пояснення того, що віра в Бога - це "відтворення відносин відчуження". Тобто ми не претендуємо на те, що наше знання про Бога, духовність є об' єктивним. Але не йдеться і про те, що воно є тільки суб' єктивним. Маючи різні джерела, в освітньому процесі й у методологічному плані воно принципово інтер-суб' єктивне. Подолання суб' єктивності виражається в нашій здатності трансцендентувати, співпереживати, співчувати і приймати на підставі цього те, що говорить інша людина, або те, що ми прочитали в книзі, як правду або як неправду. Ідея гуманності, гуманітарно-сті - це еллінська спадщина. Але тут два змісти, вкладені в слово

"гуманітарний", поєднуються в одному. З одного боку гуманітарне - це значить, що ми ставимо релігійну освіту в ряд інших предметів гуманітарного циклу. Не треба, щоб релігієзнавство займало особливий статус (шкільного цензора, наприклад). З другого боку - пов' язане з поняттям гуманітарності як гуманності. Вони пов' язані між собою через ставлення до людини як до джерела істини. І як до суб'єкта розуміння, і як до істоти, здатної самостійно знаходити істину в силу власної духовності. Звідси діалог, активність пошуку, активність життєвої позиції учня стають необхідним елементом, а автономність, негетерономність свідомості (тобто відмова від прийняття істин без їх осмислення) стає метою.

Будь-яка освіта має бути контекстуалізованою. Це класичний підхід, який з часу К. Ушинського відрізняє українську педагогіку.

Ідею такої "освітньої" релігійної освіти активно розвивав в Англії Нініан Смарт, потім Майкл Гримміт, який вдало знайшов для неї назву - "навчання в релігії". Можна вчитися "у релігії" - це інтроспективне, катехітичне навчання, але є "навчання про релігію" - об' єктивне. Навчання "в релігії" - ні те, ні інше. У ньому релігія розкривається як деякий ресурс духовного росту, як деякий дар, що пропонується людині. Можна цю тричленну класифікацію подати в такий спосіб: релігія вивчається як закон, як факт зовнішнього життя або як дар. У концепції релігії як дару ми не обов' язково повинні прагнути до наукової об'єктивності. Наука, орієнтована на діалог, виходить не тільки з того, що релігія може вирішити якісь суспільні проблеми або перешкодити їх вирішенню, а й з того, що вона є ще й особливим світом, який багато в чому відрізняється від її світу. Суть у тому, щоб, перефразувавши Канта, не використовувати один одного як засіб, а погоджувати свої цінності, мету і способи їх досягнення. А для цього треба знати себе і вивчати іншого.

5. Наукові принципи класифікації релігій

У широкому розумінні релігія - це один із найважливіших елементів духовної культури людини, який відображає її ставлення до божественного, зв'язок з нумінозним. Релігія у вузькому розумінні (конкретна релігія) - це духовна спільнота людей, яка має єдине походження, характеризується певною догматичною і культовою специфікою і зводиться до менших утворень такого самого характеру. У цьому значенні вона має ієрархічну структуру.