"Нічого немає в інтелекті, чого б не було у відчуттях", однак він далекий від думки вважати психологічні якості відчуттями. Він поступово розкриває своєрідність психічних здібностей. Стверджує, що їх не можна зводити до вихідного чуттєвого досвіду. Мислительний компонент психіки, зокрема судження, він тлумачить в дусі мотиваційних рушійних сил. Гізель знаходить в судженнях таку якість, як впевненість, через яку інтелект стверджує чи заперечує зв'язок між предметами. В плані мотивації досліджуються переконання, правдоподібність, віра. Мислення розглядається як якість особистості. Гізель виражає яскраву тенденцію стилю бароко в психології, коли ускладнює і поглиблює мотиваційну структуру мислення компонентами почуттів, волі, несвідомого. Він аналізує співвідношення емоції і волі як ефектів розумної душі, розкриває зв'язок схильностей людини з індивідуальними проявами темпераментів. В своїх творах вчений вказує на необхідність розуміння внутрішнього розуму і волі у людських вчинках. Тоді воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.
ЯВОРСЬКИЙ С.І. (1658-1722 pp.). Народився в Яворові (нині Львівська область), помер у Москві. Український та російський консервативний церковний діяч та публіцист, просвітник, проповідник, педагог та філософ. Дитинство минуло у містечку Красилівка, неподалік від Ніжина. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. З 1684 р. удосконалював знання в єзуїтських учбових закладах Львова, Любліна, Познані та Вільнюса, для чого повинен був прийняти католицтво. У 1687 р. повертається до Києва. Знов приймає православіє і стає професором Києво-Могилянської академії; викладав риторику, філософію, психологію, поетику та богослів'я. В 1689 p. подався в ченці. У 1700 р. цар Петро призначив Яворського пильним спостерігачем-наглядачем патріаршого престолу у Москві.
Яворському належить одна з видатних розробок психологічно! системи академічного ґатунку, яка дотримується Арістотелевої традиції. Це була психологія, яку викладали саме як систему психологічних знань не тільки в Європі, айв арабському світі. Логічна схема психологічної системи залишилась в цілому без змін, але вона охоплювала все нові і нові спостереження. Було узагальнено велику кількість фактів, які поставали в практиці спілкування, медицини, етнічних традицій, усіх знань, які стосувались життя людського тіла і душі. Вчення Яворського про душу, як і інших видатних вчених - представників Києво-Могилянської колегії, розширювалось до меж антропології., Перед ним ставали не тільки теоретичні проблеми, а й ряд практичних, що мусили давати поради, як доцільно і морально поводити себе в тих або інших обставинах.
Відповідно до трьох книг Арістотеля " Про душу" Яворський будує свій психологічний курс. Показуючи традиційно встановлену специфіїсу кожного виду душі, специфіку форм життєдіяльності, які властиві рослинам, тваринам, людям, Яворський докладає найбільше зусиль, щоб розкрити їхню підпорядкованість в єдиній людській істоті. Він насамперед вказує на взаємозалежність таких здатностей, як рух у просторі, бажання. Рух як вихідну здатність було підкреслено, ще в стародавній анатомічній психології (Демокріт та ін.). Бажання як потяг до руху мають таку ж давню історію дослідження. Єдність душі Яворський доводить через ідею функціональної взаємодії. Одна життєва функція може сприяти або заважати іншій. Напружена дія інтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії - ознака того, що всі ці здатності походять з однієї душі. Яворський здійснює критичне осмислення теорій
Арістотеля на ґрунті наукових досягнень XVII ст. В традиційну структуру психології вкладається новий зміст.
Більш вагомим доказом єдності людської душі, за Яворським, виступають генетичні підстави. Види душі - вегетативна, чуттєва, розумна - виникають як органи єдиної душі, послідовно вдосконалюються, спеціалізуються для відправлення різних дій. Одні з них з'являються в дитинстві, інші - в юності або старості. У Яворського мова йде не про різні душі, а про своєрідні інструменти і засоби природи, якими користується організм у своїй життєдіяльності. Природа йде від менш досконалих до більш досконалих дій. Матерія, з якої складається людська істота, поступово вдосконалюється у своїй організації і спочатку здійснює спонукання вегетативні, потім - чуттєві, далі - розумові. Встановивши підрозділи душі на основі її специфічних здатностей, Яворський ставить питання про ідеальну або матеріальну природу цих душ.
Зробивши принципову заяву про те, що душа розумова не залежить від матерії, Яворський все ж визнає емпіричні факти залежності духовних дій від тілесних, від предметного світу, від якого душа приймає види (ейдали) та від яких, в свою чергу, залежить процес розуміння. Користування розумом залежить від тілесних диспозицій (схильностей), хоч і не прямо, а через дії уяви. Розум спирається на уяву, остання залежить від тіла.
Рослинна і тваринна душі визначаються як матеріальні. Ці душі подільні як частини цілого, залежать від матеріального буття. Нічого нематеріального не сприймають, не утворюють універсальних, абстрактних понять. Сприймають лише те, що має колір, смак, інші матеріальні якості.
Якби душа була подільна, одна частина її грішила б, інша - каялась; одна б ненавиділа іншу. Душа перебуває у всьому тілі, і разом з тим, вона незалежна від тіла. Відокремлені частини тіла душі не мають. Ці думки Яворський пов'язує з ідеєю локалізації психічних функцій. Саме мозок має "диспозицію" (схильність) бути субстратом душі.
Відбиваючи провідні тенденції в психології XVII ст., Яворський не тільки пов'язує всі рівні душі з тілесними актами, а й акцентує увагу на рефлекторному механізмі цих актів.
Рефлекторну дію Яворський називає "необхідною відчуттєвою дією", яка уможливлюється цілісністю нервової системи, мозком. Цілісність душевних проявів він бачить в ряді механізмів пам'яті, що постають в онтогенезі. Старіючи, тварини менше пригадують речі, про які знали в молодості.
Для обґрунтування ідеї безсмертя розумної душі Яворський знаходить "етичні" аргументи: праведник, який мучився на цьому світі, мусить мати надію на щасливе життя на тому світі, де душа нечестивого очікує на муки.
Те, що людям властивий природжений потяг до життя вічного, до безсмертя, має свої засади в існуванні спеціального атрибута розумної душі - безсмертності. Страх смерті, який переживають люди, має своїм предметом не повне заперечення душевного життя, а розрив зв'язків з тими або іншими людьми - рідними, друзями, близькими. Страх смерті Яворський бачить у незнанні того, що людину очікує по той бік цього життя. Пізнаючи себе, людина позбавляється цього страху, мудро і спокійно зустрічає смерть.
Позиція Яворського у вирішенні психофізичної проблеми весь час залишається подвійною. То він доводить незалежність від тіла розумної частини людської душі, то показує численну кількість фактів з психічного життя людини, які спрямовані на доказ нерозривної єдності цієї душі. Природа душі як життєвого начала - творча. Вона не була б началом, якби не воліла, не пізнавала, не любила, не розподіляла.
У своїх психологічних дослідженнях Яворський виходить з положення про два протилежні боки мотивації людської поведінки і людського буття в цілому. Він називає їх діями іманенції та залежності від зовнішніх причин. Живій істоті властиві іманентні дії, середовище лише їх стимулює. Інші риси іманенції в актах бажання, пізнання Яворський пов'язує з божественною благістю. Пізнання виводиться з інтелекту як його іманентна властивість.
Виклавши ідеї щодо душі як начала життя, підкресливши протилежність іманентного та рефлекторного принципів дії, Яворський здійснює періодизацію людського життя. Він виходить з того, що визначає життя як центральну психологічну категорію. У зв'язку з цим він міркує над проблемою відношення життя і смерті. Переходячи до рішення конкретних проблем "психології життя", Яворський вирішує, найперше, питання про віковий поділ життя, наводить велику кількість факторів, які зумовлюють, зберігають та продовжують життя.
Виклавши основні положення своєї "психології життя", Яворський детально зупиняється на головних здібностях душі: вегетативній, відчуттєвій, руховій, розумовій та побажальній. Дві останні він звільняє від залежності тілесних структур як субстрату, проте знову докладно зупиняється на рефлекторному механізмі, поширюючи рефлекторний принцип на пояснення всіх рівнів психологічного життя людини.
Яворський починає з викладу теорій рефлекторної дуги, переходить до теорії рефлекторного кільця. Він піднімає рефлекторний принцип до рівня іманентного духу, показує рефлекс як вольову дію, покладає на рефлекторну основу психічні явища: пізнавальні, емоційні, вольові. Рефлекс стає душевним, душа, покладена на рефлекторний принцип, спонукає цим усі життєві акти.
При розгляді психічних здібностей Яворський встановлює їхні внутрішні зв'язки: пізнавання поєднує з прагненням, інтелект - з пам'яттю. Він шукає зв'яки, переходи між інтелектом, волею і почуттям.
Яворський спеціально вивчає інтелектуальну пам'ять, піднімаючи психологічні проблеми до рівня гносеологічних та онтологічних, а часом і теологічних. Цей вид пам'яті він розуміє як "акт розуму", що виходить з абсолютної повноти знань, властивих божественній істоті. Тут у Яворського перехрещуються дві природи - душі і Бога. Розумову здатність душі він наділяє властивостями безтілесного, неподільного, вічного буття, яке сповнене любові до Бога і тому здійснює його пізнання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології в Україні“ на сторінці 2. Приємного читання.
