Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, виступає головним механізмом фінансово-кредитних відносин в державі.
Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох чинників, до числа яких поряд з історичними, політичними та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин в країні, загальний економічний розвиток, фінансову кризу, засоби регулювання грошового обігу та ін.
У сучасних умовах практично у всіх країнах з ринковою економікою створено і активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому - діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.
Вважається, що в деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, які передбачають включення в ці системи також кредитних інститутів небанківського типу (наприклад, фінансових і страхових компаній, інвестиційних фондів та ін.). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, належать також різні кредитні установи - Федеральне відомство фінансового нагляду (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і з кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада керуючих Федеральної Резервної системи, Федеральний комітет відкритого ринку, Управління контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).
Особливістю є й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і Японії поряд з приватними значне місце займають напівдержави державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.
У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов'язаних із широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки і оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великобританії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.
Специфіка побудови банківської системи проявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається положенням останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткотермінові, депозитно-позикові і довготермінові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовано. Інвестиційні банки спеціалізуються на операціях з державними і корпоративними цінними паперами. У Великобританії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділено. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
• принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;
• принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.
Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з нерухомістю, страхові операції тощо. У більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.
У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні та способом побудови наглядових структур в державі.
Перша група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).
Друга група - це країни, в яких контрольні функції виконує не центральний банк, а інші органи - Міністерство фінансів (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).
Третя група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк спільно з іншими органами: Швейцарія - Національний банк, Федеральна Банківська комісія, Швейцарська банківська асоціація; Франція - Банк де Франс спільно з Банківською комісією; Німеччина - Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством фінансового нагляду, США - Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів, Казначейством США через Управління Контролера грошового обігу і незалежним агентством - федеральною корпорацією страхування депозитів.
Однак будь-які органи, що здійснюють контроль за банківською діяльністю, у розвинутих країнах наділені достатньо широкими повноваженнями: вони мають право вимагати від кредитної організації необхідну інформацію про її діяльність, перевіряти ЇЇ документацію і звітність, вимагати відповідей на поставлені питання, регламентувати роботу кредитних організацій, приймати на законних підставах рішення з різних аспектів діяльності банків, застосовувати заходи впливу, у тому числі закриття банків.
У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, вони також дуже різноманітні за правовими формами, власністю на капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.
Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Великобританія, Франція, Німеччина, Канада, Росія та ін.); бувають акціонерні центральні банки (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, наприклад, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта - комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.
Важливе значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади. В різних країнах такий ступінь незалежності різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Канади, Німеччини та Швейцарії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Банківське право» автора Костюченко О.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Організація і функціонування банківських систем розвинутих країн“ на сторінці 1. Приємного читання.
