Розділ 7 Конституційно-правовий статус людини і громадянина

Суд — остання «фортеця» громадянина, який обстоює свої права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці України трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної сили й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов'язки, які взяла на себе Україна, що ратифікувала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним членом Ради Європи.

Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини сформувався у Скандинавських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність цього інституту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії — народний захисник, у Португалії — гарант справедливості, у Великобританії — парламентський комісар з прав людини, в Україні — уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є незалежним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень входить розслідування будь-яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов'язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо вжиття заходів з Метою захисту прав і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою.

§ 6. Міжнародно-правовий захист прав людини

Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні і невід'ємні. Тобто права людини не є дарунком держави. Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави. Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання і ліквідації порушень прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно-правові засоби і способи контролю за дотриманням прав людини. Створений спеціальний міжнародний механізм захисту прав людини — спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати кілька найавторитетніших:

Комісія ООН з прав людини — функціональна комісія Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР) ООН, складається з 53 представників держав — членів ООН. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини. Серед функцій її треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій ЕКОСОР. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів. Під егідою Комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 p., яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї може звернутися громадянин з будь-якої держави.

На підставі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього працює Комітет з прав людини, який складається з 18 експертів. У Комітеті розглядаються індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували Факультативний протокол. Отримавши скаргу, Комітет доводить цей факт до відома держави-порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав.

Європейський суд з прав людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 p., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності. Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг: анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у Конвенції; розглядання цієї ж скарги в іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6-тимісячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення Суду є обов'язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради Європи.

Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), Конвенції про права дитини — Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження — Комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконання їх зобов'язань за конвенціями.