РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

З моменту прийняття Податкового кодексу України стаття 38 вже зазнала значних змін. Так, згідно з Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» з пункту 38.2 було виключено такий спосіб сплати податку та збору, як сплата банком на підставі податкової поруки. У цілому, така логіка має сенс, адже в даному випадку йдеться про примусову сплату сум податку, тобто застосування охоронних механізмів у податковому регулюванні, а в розглядуваній статті йдеться про добровільне виконання податкового обов’язку.

Крім цього, тим же Законом з тексту статті 38 було повністю виключено пункт 38.3, який встановлював, що спосіб, порядок та строки виконання податкового обов’язку встановлюються цим Кодексом та законами з питань митної справи. Це свідчить про деяку децентралізацію податкового регулювання, адже з моменту внесення цих змін до тексту статті 38 спосіб, порядок та строки виконання податкового обов’язку можуть встановлюватися не тільки на законодавчому рівні, а й у тексті відповідних підзаконних нормативних актів.

Що стосується інших положень статті 38, вони залишилися без змін. Ця стаття регулює виконання податкового обов’язку, яке цілком обґрунтовано заслуговує на окрему увагу серед інших підстав припинення податкового обов’язку, адже мета податково-правового регулювання — належне виконання податкового обов’язку усіма платниками.

Для належного виконання податкового обов’язку у розумінні Податкового кодексу необхідним є збіг двох умов: 1) сплата сум податку в повному обсязі; 2) сплата відповідних сум у встановлений податковим законодавством строк.

Перша умова передбачає сплату платником податку суми податку у повному обсязі. На наш погляд, логічніше для позначення грошових сум, які підлягають сплаті на виконання податкового обов’язку, використовувати саме категорію «суми податку» замість «суми податкових зобов’язань», яку

Податковий кодекс успадкував від чинного Закону № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» до його прийняття. Зобов’язання в теорії права завжди розглядалося як правовідношення, в якому одна сторона має вчинити на користь іншої сторони певні дії, а друга сторона має право цього вимагати. Податковий обов’язок зі сплати відповідних грошових сум може складати зміст правовідношення, тобто бути елементом податкового зобов’язання, але не навпаки. Відповідно, ототожнення цих відносин із сумами податку, що підлягають сплаті, виглядає нелогічним.

Разом з тим, не дивлячись на термінологічне протиріччя, у розглядуваній статті міститься дуже важлива вказівка на сплату податку в повному обсязі як необхідну умову виконання податкового обов’язку. Це передбачає два аспекти. По-перше, обсяг сплати податку має обчислити сам платник на підставі положень чинного податкового законодавства. Це збігається деякою мірою з іншим аспектом виконання податкового обов’язку платника, що передує сплаті податку — податковим обліком. При цьому платник має право звертатися до податкових органів за консультаціями, роз’ясненнями податкового законодавства, зокрема з приводу обчислення сум податку, але обов’язку обчислювати суми податку за платника органи державної податкової служби не мають. Отже, й відповідальність за неправильне її обчислення завжди покладається на платника. По-друге, платник зобов’язаний сплатити обчислені суми податку. Він має право зробити це безпосередньо або через податкового представника чи податкового агента. В останньому випадку найчастіше платник «звільняється» й від обов’язків з обчислення суми податку, адже за наявності податкового агента платник отримує доходи вже за відрахуванням відповідної суми.

Виконання податкового обов’язку в строк передбачає внесення сум податку, що підлягають сплаті, не пізніше останнього дня строку, який визначається законодавством відносно того чи іншого податку чи збору. Початок перебігу цього строку визначається певною календарною датою, з якої у платника виникає обов’язок зі сплати податку. За загальним правилом, зміна строку сплати податку не допускається ні платником (так само його представником або податковим агентом), ні контролюючим органом, крім випадків, спеціально передбачених Податковим кодексом України.

Стаття 39. Методи визначення та порядок застосування звичайної ціни

39.1. Звичайна ціна на товари (роботи, послуги) збігається з договірною ціною, якщо інше не встановлено цим Кодексом і не доведено зворотне, в тому числі в результаті неможливості визначення звичайної ціни із застосуванням положень пунктів 39.3-39.4 цієї статті.

Звичайна ціна застосовується у разі здійснення платником податків:

а) бартерних операцій;

б) операцій з пов’язаними особами;

в) операцій з платниками податків, що застосовують спеціальні режими оподаткування або інші ставки, ніж основна ставка податку на прибуток, або не є платником цього податку, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності;

г) в інших випадках, визначених цим Кодексом.

39.2. Визначення звичайної ціни у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснюється за одним з методів, вказаних в цьому пункті. Встановлюються такі методи визначення звичайної ціни:

а) порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу);

б) ціни перепродажу;

в) «витрати плюс»;

г) розподілення прибутку;