Розділ «3. ПРАВОСУДДЯ ЯК СПРАВЕДЛИВЕ СУДОЧИНСТВО»

Так, з давніх-давен ця заборона втілювалась у принципі розподілу між двома партнерами — «один ділить, інший вибирає». Йдеться про правило, згідно з яким один ділить щось (майно, зобов’язання та ін.) на такі дві частини, які йому здаються змістовно рівними, а інший вибирає ту з цих двох частин, яка йому здається більшою. За такого способу той, хто ділить, спонукається власними інтересами до якнайрівноціннішого й, отже, найсправедливішого розподілу[270]. Вважається, що принцип «не можна бути суддею у власній справі» отримав ґрунтовне розкриття в рішенні по справі Бонгема (Dr. Bonhem’s Case (1610)), проголошеному видатним англійським суддею Е. Коуком[271].

З цього принципу випливає вимога щодо необхідності звернення до нейтральної третьої особи, яка має вирішити спір між сторонами. Це розумне правило саме по собі не може гарантувати справедливості, проте воно підвищує ймовірність здійснення того, що вимагав від посадовців ще Арістотель: бути тільки охоронцями та слугами закону[272].

2. Кожна сторона повинна мати право бути вислуханою (audi alteram partem). Це правило визнано Судом ЄС загальним принципом права Європейського Співтовариства, згідно з яким особі, інтереси котрої можуть бути суттєво зачеплені внаслідок певного рішення, має бути надана можливість зробити її точку зору відомою[273]. У процесуальному праві це правило випливає з ідеї про необхідність надання рівних шансів (рівної зброї) всім учасникам процесу. Іншими словами, всі зацікавлені мають отримати однакові шанси викласти свої факти та свої правові позиції[274]. Вимога audi alteram partem випливає із стандарту раціональності, утворює мислення у вузькому картезіанському методологічному сенсі, що ототожнює мислення з використанням розуму і протиставляє його уяві. Будь-яка публічна процедура може вважатися чесною лише за умови, коли вона ґрунтується на цьому принципі. Процедура, яка порушує цю умову, несправедлива скрізь і завжди[275].

Ця ідея є важливою складовою процесуального принципу змагальності — єдиним шляхом отримання судової істини. Право має у розпорядженні особливий, властивий йому спосіб досягнення об’єктивності за допомогою суб’єктивності, а саме спосіб конфронтації двох протилежних суб’єктивних позицій. Право не тільки вважає цю істину відносною, але й виходить з того, що вона може бути народжена лише в зіткненні сторін, в результаті організованого спору двох протилежних думок[276].

Ця ж ідея знайшла своє втілення і в сучасному адміністративному праві. Так, право особи на участь у процесі прийняття рішення суб’єктом владних повноважень може бути виведено з положень п. 9 ч. З ст. 2 КАС України.

На нашу думку, порушення принципу audi alteram partem було однією з правових підстав, які були використані Верховним Судом України при прийнятті рішення від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії зі встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України та складання протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними[277].

3. Суддя має проявляти неупередженість (безсторонність). Ця вимога — традиційний принцип природного права[278] — міститься в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року[279]. Це означає, що суддя однаково ставиться до сторін, надає їм рівні можливості, що він не має особистої зацікавленості в результаті процесу. Рішення, до якого він приходить у підсумку, визначається не його схильністю до тієї чи іншої сторони, а його підкореністю праву[280]. Саме з цього, як уже згадувалось, й випливає образ Феміди із зав’язаними очима. Інший образ справжнього судді пропонував Р. Ієрінг. На його думку, суддя має сприймати сторони, що виступають перед ним, не як певних осіб, а як абстрактні типи, маски (позивач і відповідач); суддя бачить лише маску, а не індивіда, який ховається під нею[281]. У свою чергу, суддя також має дистанціюватися від себе як від конкретної людини, ніби піти з буденного життя при здійсненні правосуддя. З цією метою в багатьох правових системах суддя одягає мантію і парик, які є не лише реліктами колишнього церемоніального вбрання. На думку Й. Хьойзінга, ці предмети є аналогом примітивних танцювальних масок первісних народів: і перші, і другі роблять людину «іншою істотою»[282].

Президент Європейського суду з прав людини Л. Вільдхабер підкреслює, що суди повинні бути не просто неупередженими, вони мають сприйматися як такі в суспільній свідомості[283]. Правова позиція Європейського суду з прав людини щодо неупередженості правосуддя сформульована у справі Piersack V. Belgium (1982). На думку Суду, неупередженість включає суб’єктивні і об’єктивні елементи. Перевірка на суб’єктивну неупередженість полягає у з’ясуванні особистих переконань того чи іншого судді в конкретній справі (зазвичай особиста неупередженість існує за відсутності доказів протилежного). Об’єктивна неупередженість вимагає існування у судді достатніх гарантій, що виключають будь-які обґрунтовані сумніви в його неупередженості[284].

Неупередженість суддів забезпечується їх незалежністю, яка полягає, передусім, у їхній самостійності, не пов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею[285]. Зазначений підхід щодо забезпечення незалежності суддів закріплено у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та в низці інших міжнародних документів[286].

4. Процес повинен бути публічним. До яких би глибин нашої правової пам’яті ми не зверталися, правосуддя незмінно асоціюється з публічним проголошенням, на це вказує етимологія терміну «юрисдикція» — проголошення права[287]. Це правило також міститься в ст. 6 Конвенції[288] і ґрунтується на більш загальній вимозі транспарентності правосуддя[289]. Європейський Суд з прав людини сформулював у рішенні в справі «Delcourt v. Belgium» (1970): «Правосуддя має бути не тільки здійсненим, але й має бути ясно видно, що правосуддя здійснене». Публічність процесу (точніше, публічність усно проведених слухань справи до постанови суду та виголошення рішення) є необхідною для контролю за об’єктивністю, рівністю шансів та можливостей при веденні процесу та ухваленні рішення[290] і є суттєвою умовою для суспільної довіри до судових рішень.

Отже, тільки завдяки правосуддю як справедливому судочинству можна втілити в правову реальність справедливість як ідею права.