Розділ «3. ПРАВОСУДДЯ ЯК СПРАВЕДЛИВЕ СУДОЧИНСТВО»

М. Ентін умовно поділяє систему елементів, з яких складається право на справедливий судовий розгляд, на чотири групи:

1) органічні елементи, тобто елементи, які забезпечують ефективне користування цим правом і його реалізацію (право на доступ до правосуддя і право на виконання судових рішень);

2) інституційні елементи, тобто елементи, що утворюють критерії, яким мають відповідати судова система держави в цілому і кожний судовий орган окремо (створення суду і формування його складу на підставі закону, достатня тривалість повноважень суддів і їх незмінність протягом строку їх повноважень, незалежність і неупередженість суддів, публічний характер діяльності суду, визнання юридичної обов’язковості рішень суду, обґрунтованість і вмотивованість рішень, тощо);

3) процесуальні елементи, які забезпечують реальну участь осіб у процесі, змагальність процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду і розумні строки розгляду справи;

4) спеціальні елементи, тобто елементи, що є додатковими гарантіями для кримінального процесу (презумпція невинуватості, право на захист, право на перекладача та ін.)[252].

Корисним для з’ясування сутності права на справедливий судовий розгляд є виокремлення в його складі (а) прав, що реалізуються ще до початку самого судового розгляду (зокрема, право на судовий захист і доступ до правосуддя, право на доступ до послуг адвоката, право не бути примушеним до свідчень проти себе); (b) прав, що реалізуються безпосередньо на стадії судового розгляду справи (право бути судимим судом, утвореним відповідно до закону, право бути судимим безстороннім, незалежним судом, право на публічний судовий розгляд, право на рівні процесуальні можливості та ін.); і (с) прав, що реалізуються після розгляду справи по суті (наприклад, право на виконання судового рішення, право на оскарження судового рішення, право на застосування принципу non bis in idem)[253].

Слід також наголосити на тому, що зміст права на справедливий судовий розгляд має певні особливості залежно від того, стосується він осіб, які обвинувачуються у здійсненні злочинів, чи осіб, які претендують на визначення своїх цивільних прав і обов’язків.

Не маючи можливості проаналізувати всі елементи права на справедливий судовий розгляд[254], зосередимо увагу лише на деяких з них, що утворюють так звані правила природної справедливості (principles of natural justice).

3.5. Природна справедливість у правосудді

Насамперед підкреслимо, що з точки зору справедливості під час здійснення правосуддя важливим є сам факт додержання процедурних правил. Цікаво, що ця ідея знайшла своє відображення в англійській юридичній термінології, де для позначення справедливого процесу використовується термін «fair trial», що буквально означає процес «за правилами»[255]. Проте ще більш принциповою є вимога, згідно з якою судовий процес повинен проводитись за правилами, що мають певний зміст.

Визначення таких правил якраз і пропонує концепція природної справедливості, що була розроблена в Англії наприкінці XVII століття і передбачає участь зацікавлених осіб у процесі прийняття рішень, які повинні мати можливість висловити свою точку зору в гідних умовах. Важливість цього принципу визнавалася із посиланням на те, що сам Господь Бог вислухав Адама і Єву перед тим, як вигнати їх із раю[256]. Пізніше ця концепція послужила фундаментом для створення аналогічних доктрин в інших державах[257]. А в другій половині XX століття вона стала основою міжнародно-правових стандартів щодо належної організації судової влади та її здійснення[258].

«У кожного індивіда, — підкреслював Р. Нозік, — поза всяким сумнівом, є право на те, щоб була публічно доступною або доступною особисто йому інформація, достатня для демонстрації того, що судова процедура, яку передбачається застосувати до нього, є чесною і надійною <…>. У нього є право на те, щоб йому продемонстрували, що його справою буде займатися чесна і гідна довіри система»[259].

Природна справедливість обумовлює існування гарантій процесуальних прав особи і насамперед право бути заслуханим у судовому засіданні, вимогу форуму (гласність та змагальність у судовому процесі), чесності і нейтральності судочинства, а також конституційних гарантій щодо судового захисту будь-якого порушеного права особи та гарантій права на судове оскарження дій адміністративних органів[260].

Існування цих правил має розумне пояснення: подібні процедури від самого початку слугують досягненню справедливого за своїм змістом рішення. Вони становлять процесуальні умови, дотримання яких, найімовірніше, дає змогу чекати на змістовно справедливі рішення[261]. Уявіть собі, якщо б суддя приймав рішення, ворожачи на каві![262]

Крім того, ці процедури відбивають залежність врядування від морального діалогу між громадянином і державою[263]: вони демонструють повагу до людей, які постають перед судом і бажають мати можливість захистити власну точку зору, бажають, щоб стосовно них діяли ті самі правила, що й стосовно інших; у свою чергу, державна влада має зобов’язання роз’яснювати й обґрунтовувати свої дії перед незалежним судом і самим громадянином. Чесне застосування подібних правил дозволяє продемонструвати навіть тим, хто незадоволений рішенням, що суд уважно ставився до їхніх інтересів і що рішення, яке суперечить їхнім очікуванням, не було результатом поверхової легковажності, а наслідком нелегких раціональних роздумів[264].

Великої Хартії вольностей 1215 р., втілена сьогодні в П’ятій і Чотирнадцятій поправках до Конституції США. Згідно з П’ятою поправкою, яка застосовується до Федерації: «…жодна особа не повинна бути позбавлена життя, свободи чи власності без належного судового розгляду…». Чотирнадцята поправка діє на рівні штатів: «…жоден штат не повинен позбавляти будь-кого життя, свободи або власності без належної судової процедури…». Докладніше з цього приводу див., наприклад: Бернхем В. Вступ до права та правової системи США: Пер. з англ. — К, 1999. — С. 328–330.

Правило, аналогічне принципу належної правової процедури, існує також у французькому праві: жоден не може піддаватися санкціям, що зачіпають його особистість, свободу, законні права й інтереси, без спеціальної процедури, яка дозволяє зацікавленій особі знати все, що їй ставлять за вину, підготувати і навести доводи на свій захист (Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности: Пер. с фр. — М., 1993. — С. 322).

Ці класичні вимоги процесуального права зменшують імовірність свавілля влади, і зрозуміло, що рішення не може визнаватися як справедливе, коли воно прийняте у процесі, який не відповідає цим вимогам. Яскравим антиподом цих правил природної справедливості є «процес» у Ф. Кафки[265]. Врешті-решт, їх дотримання створює субсидіарну легітимацію судової влади, формує впевненість суспільства в тому, що суд прагне до справедливості на основі права, що в сучасному світі є аксіоматичною умовою існування незалежної судової влади. Без цієї суспільної довіри судова влада нездатна функціонувати[266].

Розглянемо деякі складові природної справедливості більш докладно.

1. Не можна бути суддею у власній справі (nemo judex in re sua). Ця думка йде ще від Арістотеля, який зауважував, що «в судженні ж про свої власні справи чи не більшість людей погані судді»[267]. Т. Гоббс, обґрунтовуючи цю вимогу як принцип природного права, насамперед виходив з припущення, що кожна людина робить все заради своєї вигоди, а далі зауважував: «А якби навіть один із сперечальників був придатний для цього (щоб бути справжнім арбітром у власній справі — С.П.) як ніхто інший, усе ж таки неупередженість вимагає надати обом сторонам рівних вигод, і якщо одній стороні дозволяється бути суддею, то й іншій це треба також дозволити, і, таким чином, спір, тобто причина війни, залишається, — а це проти природного закону»[268]. Ситуацію, коли люди є суддями у власних справах, називав нерозумною і несправедливою також Дж. Локк[269].