Розділ «2. ІДЕЯ ПРАВОСУДДЯ В ІСТОРІЇ ПРАВНИЧОЇ ДУМКИ»

Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія

Так, видатний англійський філософ права Герберт Лайонел Адольфус Харт (1907–1992) у своїй найвідомішій праці «Концепт права» (1961) розташував правила здійснення правосуддя в розбудованій ним оригінальній системі права. Право (правова система), за Хартом, є системою (об’єднанням) первинних і вторинних правил. Первинні — це правила, які надають прав або накидають обов’язки членам суспільства (наприклад, норми, які забороняють нам грабувати, вбивати або їздити надто швидко). У суспільстві, що регулюється виключно такими правилами, виникають проблеми, пов’язані з їх невизначеністю, статичністю (негнучкістю) й неефективністю. Задля подолання цих проблем треба запровадити вторинні правила, що є правилами утворення, зміни, оновлення й застосування первинних правил, подолання їх статичності й невизначеності (правила про правила).

Таким чином, правова система може діяти ефективно лише за умови реального поєднання первинних і вторинних правил. Останні Харт поділяє на три види: 1) правила змін, що уповноважують особу або групу осіб певним чином створювати або змінювати первинні правила; 2) правила ухвалення рішень (правила суду), що уповноважують певних осіб (передовсім суддів при здійсненні ними правосуддя) авторитетно вирішувати питання, чи була порушена первинна норма в конкретному випадку, а також визначають належну процедуру ухвалення рішення з цього приводу; 3) правила визнання — правила ідентифікації правил саме як юридичних. Правила визнання є основними вторинними правилами, існують як складна, зазвичай узгоджена діяльність судів, офіційних і приватних осіб з визначення на підставі певних критеріїв того, що є закон. Вторинні правила поділяються на правила публічної влади (правила законодавчої, управлінської та судової діяльності) й правила приватної влади (правила укладання правочинів, заповітів, тощо). Появу вторинних правил Харт розглядає як крок суспільства з доправового в правовий світ — крок не менш важливий, ніж винахід колеса[148].

Поділивши судові справи на «прості» й «складні», Харт висунув ідею «судової свободи дій». Згідно з нею, в так званих «складних справах», на відміну від «простих», право не диктує жодної конкретної відповіді. Такі випадки є неминучими завдяки двом обставинам: по-перше, особливостям мови як «відкритої структури», що завжди залишає певну невизначеність при використанні правничої термінології; по-друге, «відкритій текстурі права», що обумовлює неможливість визначення заздалегідь для певних ситуацій чіткого юридичного правила, яке при його застосуванні не створювало б можливості вибору між кількома альтернативними варіантами вирішення («складні справи»). Саме в таких справах суддя має діяти задля їх вирішення на власний розсуд[149].

Розвиваючи цю ідею й одночасно полемізуючи з Хартом, найвпливовіший сучасний американський теоретик права Рональд Дворкін (народ. 1931) у межах власної концепції «цілісності права» («Серйозний погляд на права» (1977), «Імперія права» (1986)) відзначає, що судді чинять примус відповідно до власних політичних або моральних уподобань, вибираючи для обґрунтування відповідне юридичне правило[150]. У складних справах суддя (ідеал якого — суддю-філософа «з надлюдською силою розуму й терплячістю», ретельного й методичного[151] — автор називає Геркулесом[152]) не діє на власний розсуд, а виявляє відповідність обставин справи не тільки певним нормам, але й принципам. Принципи — це не абстрактні ідеальні етичні стандарти, а реальні конкретні принципи політичної моралі, що склалися в даному суспільстві, моральні судження, що діють у даній правовій системі, оскільки в минулому були офіційно обґрунтовані конституцією, текстами законів, судовими рішеннями, тощо; це принципи справедливості, рівності, людської гідності, що містяться в цих актах у «розчиненому» стані. Якщо норма завжди або повністю застосовна, або взагалі не застосовна («так або ні», «все або нічого»), то принцип застосовується з урахуванням багатьох чинників, що мають значення на даний момент (моральних, політичних, історичних, тощо).

Дворкін зазначає, що судовий принцип цілісності «повчає суддів якомога більшою мірою визначати юридичні права і правові обов’язки на основі припущення, що всі вони були витвором єдиного автора — персоніфікованого суспільства, — виражаючи… послідовну концепцію правосуддя і справедливості»[153]. Згідно з цим уявленням, «правові твердження істинні, якщо вони фігурують у принципах правосуддя, справедливості й належної правової процедури (або випливають із них), які забезпечують найкращу конструктивну інтерпретацію правової практики суспільства»[154].

Заради досягнення істинності в цьому сенсі суддя-Геркулес вибудовує власну єдино правильну (справедливу) інтерпретацію справи. При цьому він «зважує» принципи — визначає їхню «вагу», тобто перевагу застосування в даній справі одного принципу над іншими (застосування яких може призвести до іншої — помилкової — інтерпретації справи й іншого — неістинного — рішення)[155]. Критерієм Геркулесового вибору є його переконання щодо двох складових чеснот політичної моралі — правосуддя й справедливості. Отже, вибір належної інтерпретації справи залежить «не тільки від його поглядів на те, котрий із цих принципів кращий в аспекті абстрактного правосуддя, а й на те, якого слід дотримуватися, якщо ми прагнемо політичної справедливості в суспільстві»[156].

Таким чином, Дворкін відкидає дві усталені конкуруючі концептуальні програми судової інтерпретації («відшукування» права судом) — конвенціалізм і прагматизм, — як такі, що неспроможні вирішити справу на вищезазначених засадах. Замість них учений пропонує власну програму — інтегральну, що виходить із уявлення про право як цілісність (law as integrity), передбачає врахування судом пов’язаності права з політичною мораллю. Згідно з цією програмою, конкретні права та обов’язки виводяться судом не тільки з експліцитного змісту законодавчих, зокрема конституційних, приписів та попередніх судових рішень (як це передбачає конвенціальна програма інтерпретації), але також з імпліцитних принципів політичної моралі, що були покладені в основу цих приписів та рішень[157]. При цьому суддя має не тільки визначити суспільний ідеал своїх попередників, утілений ними в минулих рішеннях, але й розкрити його в актуальному на час прийняття рішення по справі соціально-історичному контексті[158].

Свій внесок у теорію правосуддя в тому ж напрямку здійснили й інші впливові західні суспільствознавці, зокрема Дж. Ролз, Ф. Гаєк. Так, Джон Ролз (1921–2002) розглядає Верховний суд (який для пересічних американців уже більше двох століть є уособленням судової влади взагалі) як зразок громадського розсуду. Він є одним «з інституційних засобів захисту найвищого закону»[159]. А сам найвищий закон є «вираженням установчої влади народу»[160], «вищим правом», на відміну від ординарного законодавства, яке відповідає звичайній владі урядовців та електорату. Таким чином, Верховний суд є вищим за виконавчу владу, оскільки найвищий закон (втілене в Конституції право на самоврядування народу) є вищим за закон ординарний.

На думку Фрідріха Августа фон Гаека (1899–1992), «зусилля судді є складовою процесу пристосування суспільства до обставин, у ході якого розвивається спонтанний порядок»[161]. Він підтримує думку про судову право- творчість в її традиційному англо-американському варіанті, але з деякими застереженнями. Так, вирішальними чинниками конкретного судового рішення є все ж раціональні, а не вольові або емоційні. З цього випливає, що судове рішення може бути тільки єдиним, незалежно від особи судді.

Значним є також внесок у теорію судового права (точніше, «права суддів») представників так званої «інтегративної юриспруденції», передовсім К. Косіо та Дж. Гола. Так, аргентинський філософ і юрист Карлос Косіо (1903–1984) у своїй праці «Право в суддівському праві» (1945) розбудував філософську концепцію суддівського розсуду з урахуванням ідей І. Канта. Він визначає три установчі елементи судового рішення. Перший — це закон, «який є для судового рішення формою й який наданий судді до фактів»[162], другий — конкретні обставини справи. Третім рівноцінним елементом Косіо вважає переживання судді, засноване на нескінченній безлічі об’єктивних і суб’єктивних факторів — «існуючих значеннях порядку, безпеки, влади, світу, кооперації, солідарності й справедливості, іманентно властивих Праву, частиною якого є судді»[163].

На думку американського філософа права Джерома Гола (1901–1992), що викладена в його праці «Інтегративна юриспруденція» (1947), суддя не може застосувати вже існуючу норму права («тодішню») до сьогоднішньої справи, оскільки правопорядок не статичний, «він змінюється з кожним днем», отже, «тодішньої норми більше не існує». Таким чином, «вічну суперечку щодо того, чи знаходять судді право або створюють його»[164], Гол вирішує на користь створення, оскільки шукати нічого.


2.6. Розробка ідеї правосуддя вітчизняною та російською правничою думкою


Дослідження теоретичних засад здійснення правосуддя посідають значне місце і в історії вітчизняної правничої думки. У працях українських і російських філософів та правознавців XVIII–XX ст. ми знаходимо цінні вказівки про значущість належного здійснення правосуддя для суспільного розвитку, розв’язання суспільних конфліктів, необхідність вирішення проблем легалізації й легітимації судової діяльності, здійснення її на засадах професійності, узгодженості з правом.

Так, Іван Тихонович Посошков (1652–1726) у своєму славнозвісному зверненні до Петра І — «Книзі про убогість і багатство» (1724 р., глава 3 «Про правосуддя») викладає ідею про прямий зв’язок багатства країни з наявністю «праведного суддівства». Про діяльність судді Посошков відзивається так: «Я за своєю думкою судну справу вельми ставлю високо, навіть вище за всі майстерності, в мирі сущі»[165]. Основні його ідеї щодо суддівської діяльності й реформи правосуддя полягають в організації «прямого правосуддя», здійснюваного професійними суддями, що перебувають на службі в держави. Посошков передбачає запровадження в Росії нових норм судової етики, серед яких важливе місце посідає заборона суддям приймати подарунки: «А гостинців у позивачів і відповідачів аж ніяк не належить приймати, оскільки дарунок засліплює й мудрому очі»[166]. Судовий розгляд має здійснюватися за процесуальними принципами оперативності й публічності з письмовим оформленням.

Більш емоційним є звернення до Петра І харківського козака Семена Климовського (перша чверть XVIII — початок XIX ст.). На знак протесту проти наступу російського царизму на права та вольності українського козацтва він послав цареві свій поетично-публіцистичний твір «Про правосуддя начальних та бадьорість їхню» (1724 р. — майже одночасно із зверненням Посошкова), за який зазнав переслідувань з боку влади. Автор виспівує справжній гімн правосуддю, як важливій і богоугодній публічній справі, належне виконання якої легітимує всю державну діяльність: «Але яку силу утримує в собі повна Божої благодаті усьому світові добропотрібна добродійність — правосуддя? Всякий скаже: як серце, яке, в людському тілі пробуваючи, всього тіла утримує міць з’єднаними до нього від усіх членів жилами, так і правосуддя утримує все царство всередині народу…»[167]. Климовський (як колись Платон) порівнює людський суд з Божим, привертає увагу до божественних витоків світського правосуддя:

«“Судите яким судом, і вас тим засудять”, —

Рік вустами вишній Бог своїми, й так буде.

Коли судяться судом простим і смиренним,

Уподібнюють такий судам божественним.

Бо й людський суд Божим є; як Бог буква судить,

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „2. ІДЕЯ ПРАВОСУДДЯ В ІСТОРІЇ ПРАВНИЧОЇ ДУМКИ“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи