Розділ «Глава IV Текстуальне опрацювання положень правових актів»

1. На підтвердження цього правила слід звернутись до аналізу ч. 2 ст. 328 ЦК. Відповідно до цього законодавчого положення «право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом». При тлумаченні цього положення не слід ігнорувати ту обставину, що і в правозастосовній практиці, і в юридичній науці ніколи не тільки не давалась інтерпретація слів «прямо випливає» чи «прямо не випливає», а й узагалі не зверталась увага на ці слова.

У судовій практиці ці слова вживаються, але складається враження, що їх значення належне не розуміється.

Якщо із закону може прямо випливати, що право власності набуте неправомірно, то тим більше законом можуть бути прямо встановлені випадки, коли право власності вважається не набутим чи набутим неправомірно (це — правова норма, що виявляється при тлумаченні ч. 2 ст 328 ЦК за допомогою висновку ступеню).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 332 ЦК «особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодовувати власникові матеріалу його вартість». Тут прямо встановлено, що особа право власності не набуває. Ця правова норма підлягає застосуванню як унаслідок того, що вона є спеціальною (стосується вельми вузького кола цивільних відносин), так і внаслідок відсутності суперечності з положенням ч. 2 ст. 328 ЦК, із якого за допомогою висновку ступеню виявляється правова норма, що допускає пряме встановлення законом випадків, коли право власності не вважається набутим правомірно або вважається не набутим.

2. За відсутності нормативного визначення поняття прямого випливання його слід тлумачити згідно з вимогою розумності, що входить до змісту принципу верховенства права. Керуючись цією вимогою, робимо висновок про те, що не може бути такого, щоб законодавець встановив кримінальну чи адміністративну відповідальність за відповідне неправомірне заволодіння чужим майном з метою набути на нього право власності і в той же час вважав, що при цьому правопорушник правомірно набув право власності на відповідне майно. Отже, із норм кримінального і адміністративного права, що встановлюють кримінальну чи адміністративну відповідальність за заволодіння чужим майном з метою набути на нього право власності, прямо випливає, що відповідні особи, що заволоділи майном, права власності на це майно не набувають.

Разом з тим, із положень абзаців першого («право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна)»), другого («якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації»), третього («якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації») ч. 2 ст. 331 ЦК непрямо випливають і за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, відповідно до яких право власності не виникає до завершення будівництва, до прийняття його до експлуатації, до моменту державної реєстрації. Ці правові норми не відповідають застереженню ч. 2 ст. 328 ЦК («якщо інше прямо не випливає із закону...»), але підлягають застосуванню, оскільки відповідають спеціальній правовій нормі, що встановлена абзацом першим ч. 1 ст. 331 ЦК («право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом»). Це законодавче положення містить застереження, яке допускає встановлення іншого, зокрема законом у будь-який спосіб. Отже, під це застереження підпадають і правові норми, які непрямо випливають із абзаців першого, другого і третього ч. 2 ст. 331 ЦК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного). Слід зазначити, що законодавець для надання більшої правової визначеності положенням цих абзаців повинен був до формулювань цих абзаців включити слово «лише» (або «тільки», «виключно», «не інакше як»). Це дещо обтяжувало б тексти законодавчих положень, про які йдеться, але значно спростило б їх тлумачення.

§ 26. Пряме випливання прав із положень, що встановлюють обов’язки, і навпаки

Правотворчі органи рідко закріплюють права однієї сторони правовідносин і обов’язки іншої сторони тих же правовідносин, які (обов'язки) кореспондують зазначеним правам. Тому при тлумаченні нормативного положення, яким прямо встановлюється право особи, необхідно встановити ту особу, що є зобов’язаною, і навпаки. Неврахування нерозривного зв’язку суб’єктивних прав та обов’язків призводить до помилок у правозастосуванні. Зокрема, зазвичай визнається можливість пред’явлення вимоги про визнання права, але не визнається можливість пред’явлення позову про визнання обов’язку відповідача, хоч за юридичним змістом визнання права нічим не відрізняється від визнання обов’язку іншої сторони спірних правовідносин, якщо є взаємна кореспонденція між правом та обов’язком.

1. У правовідносинах суб’єктивне право одного із їх учасників кореспондує обов’язку другого учасника цих же правовідносин. Тому в актах законодавства зазвичай зазначається тільки на права чи тільки на обов’язки однієї із сторін відповідних правовідносин. Обов’язок (чи право) іншої сторони цих же правовідносин, що кореспондує прямо встановленому праву (чи обов’язку) першої сторони, зазвичай прямо не встановлюється, а лише випливає (прямо) із формулювання, яким прямо встановлюється право чи обов’язок першої сторони. Вивчення нормативно-правових актів показує, що правотворчі органи на свій розсуд в подібних випадках прямо формулюють то права, то обов’язки сторін. Так, згідно із ч. 2 ст. 216 ЦК на сторону недійсного правочину за певних умов покладається обов’язок відшкодувати збитки та (або) моральну шкоду. На такий же обов’язок зазначається в абзаці другому ч. 3 ст. 222, ч. 3 ст. 225, ч. 4 ст. 226, ч. 2 ст. 229, ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК. Але в ч. 3 ст. 232 ЦК зазначається не на обов’язок відповідних суб'єктів відшкодувати збитки і моральну шкоду, а на право іншої сторони недійсного правочину вимагати солідарного їх відшкодування. За юридичним значенням таке формулювання нічим не відрізняється від формулювання, яким на відповідних суб’єктів покладався б обов’язок солідарної о відшкодування збитків і моральної шкоди.

При визначенні обов’язків орендаря земельної ділянки у ч. 2 ст. 25 Закону «Про оренду землі» законодавець не зазначає на його обов’язок сплачувати орендну плату. Але в ч. 1 ст. 24 того ж Закону зазначається на право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. У такий спосіб встановлюється обов’язок орендаря, що прямо випливає із формулювання права орендодавця.

Правда, в окремих випадках набуває юридичного значення та обставина, що право чи обов’язок закріплені в актах законодавства прямо. Це не завжди враховується правотворчими органами. Так, відповідно до ч. 2 ст. 226 Сімейного кодексу «дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення». Право дитини на таємницю «від неї самої» — це досить трудно збагнути. Значно краще було б зазначити на обов’язок усіх осіб зберігати таємницю усиновлення, в тому числі і від дитини, а із такого формулювання випливало б право дитини, що кореспондує зазначеному обов’язку. Подібно до цього і ч. 3 ст. 226 СК («особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення») формулює право особи, яка усиновлена, із якого прямо випливає обов’язок відповідних осіб. Це правило набуло б значно більшої визначеності і соціально-моральної доцільності, якби законодавець прямо сформулював обов’язок відповідних осіб надавати особам, які були усиновлені та які досягли віку чотирнадцяти років, на їх вимогу інформацію щодо їх усиновлення. Звідси випливало б право особи вимагати надання такої інформації. Із чинного формулювання ч. 3 ст. 226 СК випливає обов’язок відповідних осіб надати інформацію про усиновлення, хоч би усиновлена дитина, що досягла 14 років, і не вимагала надання їй такої інформації.

Цей поділ способів встановлення прав та обов’язків (в одних випадках прямо встановлюються обов’язки, а права іншої сторони прямо випливають із формулювання обов’язків, а в інших випадках — навпаки), не обумовлений будь-якими об’єктивними чинниками, а пов’язаний виключно із суб’єктивними причинами (так забажалось людям, які писали проект нормативно-правового акту, або для них це показалось більш прийнятним).

Аналогічним чином із зазначення в актах законодавства на відсутність права, на те, що особа не несе обов’язку чи відповідальності, прямо випливає правовий припис, згідно з яким інша сторона не несе відповідного обов’язку, не має відповідного права: «опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування» вчиняти певні правочини (ч. 1 ст. 71 ЦК); «гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника» за певних умов (ч. 2 ст. 569 ЦК).

Здавалося б, явище прямого випливання прав особи із формулювань, в яких зазначається на обов’язок іншої сторони тих же правовідносин, і явище прямого випливання обов’язків особи із формулювання прав іншої сторони правовідносин є очевидним і оспорюватись не може. Але практика свідчить про інше. Міська рада рішення суду про визнання за особою права на оренду земельної ділянки витлумачила у такий спосіб, що із права особи на оренду обов’язок міської ради укласти договір оренди не випливає. Можна було б обуритись таким ставленням міської ради до виконання судового рішення, що набрало законної сили, але ж виникає думка про те, що посадові особи міської ради добросовісно вважають, що із права особи на оренду обов’язок міської ради надати земельну ділянку в оренду не випливає.

2. Формулювання, якими прямо встановлюються права, поділяються на такі, що встановлюють права приватних осіб, з одного боку, і права суб’єктів владних повноважень, — з іншого. Якщо приватна особа своїми правами розпоряджається на свій розсуд, то зміст положень, якими певні права надаються суб’єктам владних повноважень, не обмежуються наданням їм певних можливостей. Із формулювань, якими суб’єктам владних повноважень надаються певні права, прямо випливають їх обов’язки (якщо ці обов’язки не конкретизуються в актах законодавства, вони мають здійснюватись відповідно до принципу верховенства права).

§ 27. Окремі види нормативних формулювань, із яких прямо випливають правові норми

Необхідно мати на увазі, що в нормативно-правових актах, у тому числі законодавчих, часто використовується описова форма викладення нормативного матеріалу («суд… зменшує розмір збитків та неустойки» — ч. 1 ст. 616 ЦК). У такий спосіб переважно одночасно закріплюються і права і обов’язки відповідних осіб, але інколи у такий спосіб закріплюються тільки права (якщо відповідні нормативні положення стосуються фізичних осіб або юридичних осіб приватного права). Правові норми із таких положень випливають прямо. Прямо випливають правові норми також із положень нормативно-правових актів, в яких використовується пасивний зворот («особа… звільняється від відповідальності» — ч. 1 ст. 617 ЦК), встановлюється правовий режим об’єктів («майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників» — ч. 2 ст. 134 ГК), встановлюється правовий режим об’єктів з використанням пасивного звороту («прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками...» — ч. 2 ст. 370 ЦК).

1. У положеннях актів законодавства часто зазначається на те, що особа діє в певний спосіб. Із таких формулювань прямо випливає або право особи (відповідно до ч. 4 ст. 613 ЦК «боржник не сплачує проценти за час прострочення кредитора»), або обов’язок учасника правовідносин (згідно з ст. 618 ЦК «боржник відповідає за порушення зобов’язання іншими особами...»), або і права, і обов’язки відповідних осіб. Так, ч. 3 ст. 791 ЦК встановлюється, що «капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець...». Згідно з ч. 1 ст. 1037 ЦК «управитель управляє майном відповідно до умов договору». Управитель так діяти і вправі, і зобов’язаний. У публічному праві такі формулювання зустрічаються значно частіше. Слід, однак, враховувати, що належного розуміння такого роду формулювань у правотворчій практиці немає. Те, що ч. 1 і 3 ст. 315 ГК у первісній редакції («до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії… Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянути протягом сорока п’яти днів»), за змістом були вкрай невдалою, виправдовувались величезним обсягом роботи щодо підготовки проекту цього Кодексу. Але законодавець раптом виявляє недоліки зазначеної статті і Законом від 23 червня 2005 р.[109] замінює в ч. 3 ст. 315 ГК слова «зобов’язаний розглянути… і повідомити» на слова «розглядає і повідомляє», а слова «мають бути розглянуті» — на слово «розглядаються». Мета законодавця, якої він прагнув досягти внесенням наведених змін, є зрозумілою: треба було уникнути тих формулювань, які суперечать рішенню Конституційного Суду, який визнав неконституційними раніше чинні положення законодавства щодо обов'язкового претензійного порядку вирішення деяких категорій спорів[110]. Але після внесення змін до ст. 315 ГК у змісті цієї статті лише була пом'якшена категоричність формулювань, оскільки слова «розглядає», «повідомляє», «розглядаються» слід тлумачити так же, як і формулювання, що раніше використовувались у цій статті («зобов’язаний розглянути», «зобов’язаний...повідомити», «мають бути розглянуті»).

Часто із тексту нормативно-правового акта чітко не видно, що формулюванням описового характеру встановлюється тільки право чи тільки обов’язок особи. Так, положення частини першої ст. 11 КЗпП «колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи» має тлумачитись так, що сторони і мають право на укладення колективного договору, і зобов’язані його укладати. Це тлумачення підтверджується контекстом ст. 11 КЗпП, в частині другій якої встановлюється: «Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів». Тому, коли до ч. 7 ст. 64 ГК було включене положення про те, що «між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатись колективний договір», то в регулюванні відповідних відносин нічого не змінилось. Інша справа, чи відповідають положення ст. 11 КЗпП і ч. 7 ст. 64 ГК Конвенції Міжнародної організації праці № 98 «Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів»[111], яка дійсно не допускає покладення на сторони обов’язків укладення колективного договору, маючи на увазі, що вони зобов’язані на вимогу іншої сторони вести колективні переговори, але укладається колективний договір на основі вільного волевиявлення його сторін.

Однак у листі Міністерства юстиції від 5 квітня 2006 р. № 21-5-197[112] з посиланням на ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», що за змістом тотожна ст. 11 КЗпП, роз’яснювалось, що чинним законодавством України «не передбачене положення щодо обов’язковості укладення колективного договору, а передбачається, що колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання...». Така консультація є правильною тільки в силу того, що згадана вище Конвенція ратифікована Україною, а тому положення ст. 11 КЗпП, ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», ч. 7 ст. 64 ГК, що встановлюють обов’язковість укладення колективних договорів, застосуванню не підлягають.