При визначенні господарсько-виробничих відносин у ч. 5 ст. 3 ГК («господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності») здійснюється посилання на безпосереднє здійснення господарської діяльності. При тлумаченні поняття безпосереднього здійснення господарської діяльності можна йти двома шляхами. Один із них — формально-юридичний. Інший — змістовно-юридичний. Перший шлях передбачає визначення двох понять: 1) поняття господарської діяльності. Визначення цього поняття не викликає будь-яких труднощів, оскільки воно наводиться у ч. 1 ст. 3 ГК («під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність»); 2) поняття безпосередності. Визначити це поняття також нетрудно, оскільки в тлумачних словниках наводиться тлумачення відповідного слова. Безпосередній — такий, що не має проміжних ланок, здійснюється без посередництва[97].
Змістовно-юридичне тлумачення передбачає з’ясування того, як же розуміються господарсько-виробничі відносини у Господарському кодексі. Із ч. 3 ст. 173 ГК випливає, що господарсько-виробничим відносинам як предмету правового регулювання відповідають майново-господарські зобов’язання як результат такого врегулювання. Отже, господарсько-виробничі відносини виникають між суб’єктами господарювання (в тому числі фізичними особами-підприємцями). Якщо один із учасників таких відносин є суб’єктом господарювання, то іншим їх учасником можуть бути негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи. Як бачимо, із змісту Господарського кодексу випливає таке розуміння господарсько-виробничих відносин як предмета Господарського кодексу, що далеко не повністю відповідає ознаці безпосереднього здійснення господарської діяльності, задекларованої у ч. 5 ст. 3 ГК.
Цьому розумінню господарсько-виробничих відносин слід надати переваги при тлумаченні цього терміну перед визначенням господарської діяльності в ч. 5 ст. 3 ГК.
Особливо гостро виявилась суперечність у розумінні поняття власності (права власності). У ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини йдеться про право користування майном та про користування власністю. Розуміння поняття майна передумовлює зміст понять власності та права власності. Практика Європейського Суду з прав людини виробила таке розуміння майна, відповідно до якого цим поняттям охоплюється будь-який актив — рухоме і нерухоме майно, будь-який економічний актив (майнове право чи інтерес) — право на отримання плати за передання майна у користування на умовах найму, право на пенсію, економічний інтерес, пов’язаний з веденням бізнесу, право на зайняття професійною діяльністю та отримання відповідної винагороди, судове (арбітражне) рішення, яким на користь особи присуджене певне майнове право тощо.
В одному із рішень Європейського Суду з прав людини зазначалось на те, що право мирного володіння майном, передбачене ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, може застосовуватись до великої кількості речей, вимог, майнових прав та інтересів. Для визначення змісту поняття власності у практиці Європейського Суду з прав людини були вироблені такі критерії як економічна цінність права чи інтересу і адекватне визначення об’єкта володіння[98]. Не слід вважати, що Європейський Суд з прав людини дав розширене тлумачення понять права власності, права володіння чи майна. При тлумаченні ст. 1 Протоколу[99] Європейський Суд, по-перше, виходив із того, що поняття «власність» для цілей тлумачення Конвенції та протоколів до неї має автономне значення, тобто не залежить від того, який зміст вкладається в це поняття відповідним національним законодавством. По-друге, Європейський Суд виходив із закріпленої в преамбулі Конвенції її мети, якою є «захист і розвиток прав людини і основоположних свобод». Це підштовхувало до широкого розуміння права власності, до розгляду його як такого, що охоплює собою не тільки права на матеріальні речі, а й певні інші права та інтереси, що складають матеріальний актив. По-третє, при тлумаченні ст. 1 Протоколу Європейський Суд враховував принцип верховенства права, що також закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Стосовно здійснення правосуддя судами України із викладеного випливає, що при застосуванні національного законодавства право власності мас розумітись так, як воно визначається у ст. 316 ЦК та як його зміст розкривається у ст. 317 ЦК. Якщо ж до спірних відносин підлягає застосуванню ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, то і право власності треба розуміти широко, як це склалось у практиці Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» «умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря». Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК «зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Виникає думка з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК витлумачити термін «умови договору», що вживається в ч. 4 ст. 10 названого Закону, як умови, погоджені сторонами, і «умови, що є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства». Але таке тлумачення цього терміну суперечить тому його розумінню, яке випливає із ст. 10 зазначеного Закону. Тут про умови договору йдеться виключно в розумінні умов, погоджених сторонами. При цьому ч. 2 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» ставить вимогу відповідності істотних умов змісту типового договору оренди відповідного майна, що затверджується у встановленому цією статтею порядку.
4. Порядок слів у реченнях необхідно враховувати при тлумаченні правових актів навіть тоді, коли простіше було б цей порядок ігнорувати. Так, науковці — фахівці у галузі господарського права не без підстав стверджують, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини...») відноситься і до слова «немайнові», і до слів «майнові відносини». Це — явний недолік наведеного законодавчого тексту. Його слід визнати, але в кінцевому рахунку слід зробити висновок про те, що цивільне законодавство (крім ч. 1 ст. 1 ЦК) не використовує такого поняття як «особисті майнові відносини», не встановлює правового режиму таких відносин, тобто де-факто усупереч ч. 1 ст. 1 ЦК воно їх не регулює.
Сам законодавець виявився неспроможним зрозуміти написане у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК, а тому включив до первісної редакції цього законодавчого положення і друге речення («суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача»). Слова «за клопотанням позивача» у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК відносяться і до слів «або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача». Тому друге речення ч. 1 ст. 33 ЦПК (у первісній редакції) суперечило першому реченню. Ця суперечність була усунена шляхом вилучення другого речення із тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК (Законом від 7 липня 2010 р.). Суперечності не стало. Але ж не стало і права суду залучити співвідповідача за відсутності клопотання позивача.
У такий спосіб стали виникати ситуації, із яких не можна знайти вихід у межах букви і логіки конкретних правових норм. Наприклад, судове рішення про поновлення на роботі керівника державного підприємства, звільненого з роботи наказом міністерства, і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути виконане міністерством і підприємством, що є стороною трудових правовідносин з участю керівника. Відтак і відповідачів (співвідповідачів) має бути двоє — і міністерство, і підприємство. Але за відсутності клопотання позивача суд не вправі залучити до участі у справі співвідповідача (міністерство, якщо керівник звернувся з позовом до підприємства, або підприємство, якщо позов подано до міністерства). Ця незручність не може бути ні підставою для ігнорування тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК та твердження про те, що суд може залучити співвідповідача незалежно від наявності клопотання позивача, ні для відмови у задоволенні позову. З урахуванням принципу верховенства права суд повинен залучити до участі у справі співвідповідача незалежно від клопотання позивача.
У науковій літературі зверталась увага на випадки некоректного використання сполучників «і» («та»), «або». Зокрема, сполучник «або», що вживається у ч. 5 ст. 226 ГК («у разі невиконання зобов’язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов’язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків»), невиправдано обмежує можливості захисту прав кредитора. Ситуація набуває характеру нормальної тільки з урахуванням того, що правова норма, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Йдеться про правову норму, що логічно закріплена в ч. 5 ст. 226 ГК і відповідно до якої у разі, коли право захищається шляхом відібрання речі (речей), управнена сторона не має права на відшкодування збитків. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена у ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»).
Автори цього видання здійснювали наполегливі спроби довести, що сполучник «а також» надає за певних умов іншого значення нормативному тексту, відмінного від того, якого йому надають сполучники «і», «та». Проте спроби довести, що сполучник «а також» виключає застосування до слів і словосполучень, що розташовані до цього сполучника, додаткових речень і дієприкметникових зворотів, що розташовані після цього сполучника, наштовхнулись на реальність: цей сполучник використовується в нормативно-правових актах не як засіб надати певних особливостей змісту нормативного тексту, а для надання цьому тексту ознаки вишуканості.
§ 23. Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів: правові норми, встановлені прямо
Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів у процесі їх тлумачення дає змогу виявити правовий зміст, закріплений у них прямо. Слід враховувати, що термін «пряме встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм» вживається в актах законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК; ч. 3 ст. 179 ГК). Прямо можуть встановлюватись і правові конструкції. Правові норми слід вважати встановленими прямо, якщо в акті законодавства вказується, що особа «має право», «може», «вільна» (у виборі певних варіантів поведінки). Правові норми слід вважати встановленими прямо також тоді, коли в актах законодавства вказується, що те, що особа «зобов’язана», «несе обов’язок», «повинна», «має» (щось зробити).
1. Термін «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій є поширеним у вітчизняному законодавстві. Що стосується юридичної практики (та й науки теж), то в ній ще більш поширеною є відсутність розуміння того, що ж означає «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій. На підтвердження викладеного наведемо такий приклад. Відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП «сфера застосування контракту визначається законами». Виключається, щоб Кабінет Міністрів був налаштований усупереч закону. Але в одній із постанов він передбачив, що «контрактна форма трудового договору застосовується ... лише у випадках, прямо передбачених законом»[100]. Але у законі (частині третій ст. 21 КЗпП) слова «прямо» немає. Оскільки ми не припускаємо наміру Кабінету Міністрів на порушення закону, змушені зробити висновок про те, що при прийнятті згаданої постанови Кабінет Міністрів не усвідомлював значення слова «прямо», яке він включив до одного із положень цієї постанови.
2. Пряме встановлення правових приписів має місце тоді, коли в даному та пов’язаних з ним положеннях актів законодавства прямо зазначається на права, обов’язки чи відповідальність учасників відповідних правовідносин, а також на обставини, за яких права, обов’язки чи відповідальність певних осіб виникають, змінюються чи припиняються. Прямо можуть встановлюватись також правові конструкції. Пряме встановлення правових приписів та правових конструкцій означає, що відповідний текст актів законодавства не потребує будь-якого лінгвістичного перетворення для того, щоб при його прочитанні отримати інформацію про зміст прав, обов’язків та відповідальності відповідних осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення прав, обов’язків та відповідальності цих осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення правових явищ, що складають зміст правової конструкції. Так, ч. 1 ст. 782 ЦК прямо встановлює право наймодавця відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі. Гіпотеза цієї правової норми також встановлюється прямо. Назване право виникає у наймодавця за умови, «якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд». Для того, щоб сприйняти зміст цих правових приписів, немає необхідності в будь-якому лінгвістичному, а тим більше, у логічному перетворенні тексту ч. 1 ст. 782 ЦК. Тому таке встановлення (передбачення, визначення, закріплення) правових приписів і назване прямим.
3. Для прямого встановлення права особи використовується не тільки формулювання типу «особа має право», а й формулювання типу «особа може». Так, відповідно до ч. 4 ст. 563 ЦК «кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано». Тут прямо встановлюється право особи, але використовується вираз «кредитор може». Мається на увазі, що в теорії права є загальновизнаним, що суб’єктивне право надає особі певних можливостей, визначає вид і міру можливої поведінки управненої особи. Значно рідше для прямого встановлення права особи (осіб) використовується формулювання «особа є вільною». Так, відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Частина перша ст. 26 Конституції України дає приклад ще однієї мовної форми прямого встановлення суб’єктивних прав: «Іноземці та особи без громадянства… користуються тими самими правами і свободами… як і громадяни України».
Пряме встановлення актами законодавства гарантій є прямим встановленням суб’єктивного права у правовідносинах між гарантом (зазвичай — державою) та управненою особою. Права цієї особи у відносинах з третіми особами із гарантій лише випливають. Оскільки права особи у відношенні до іншої особи охороняються державою, то із прямо передбаченого актом законодавства права особи випливає обов'язок держави це право гарантувати, забезпечити. Цей зв’язок нормативно-правових положень, що встановлюють права, з одного боку, та їх гарантій, — з іншого, можна наглядно показати на прикладі закріплення трудових прав працівників (ст. 2 КЗпП) та гарантій них прав (ст. 51 КЗпП). Зміст кожної із цих статей є дуже близьким до змісту іншої статті.
Тому із прав, що закріплені в ст. 2 КЗпП, випливають і висновком від попереднього правового явища (прав) до наступного при тлумаченні виявляються відповідні гарантії, а із гарантій, закріплених у ст. 51 КЗпП, випливають і висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього при тлумаченні виявляються відповідні права працівників у їх відносинах з роботодавцями. Але від Радянського Союзу Україна успадкувала традицію заідеологізованості трудового законодавства. Звідси — прагнення спеціально закріпити гарантії, хоч, наприклад, у цивільному праві такого немає.
Гарантіями, які встановлені Конституцією (недоторканості житла (ст. 30), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), свободи пересування, вільного вибору місця проживання (ст. 33) тощо), також прямо встановлюються права людини і громадянина тільки у відносинах з державою. Права людини і громадянина у відносинах з третіми особами звідси лише випливають. Вони виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Новітнє вчення про тлумачення правових актів» автора Коллектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава IV Текстуальне опрацювання положень правових актів“ на сторінці 2. Приємного читання.