Розділ «Глава IV Текстуальне опрацювання положень правових актів»

8. Вищий господарський суд в рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»[105] роз’яснив, що правочини щодо підпорядкування відносин з корпоративного управління господарського товариства, зареєстрованого в Україні, нормам іноземного права, є нікчемними (п. 6.3). Але ж відповідно до ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК нікчемність правочину має бути встановлена законом прямо. Вищий господарський суд посилання на закон, який прямо встановлював би нікчемність правочинів, про які йдеться, не дає, бо такого закону не існує. Вищий господарський суд, очевидно, виходив із того, що відповідно до ст. 25, 26 Закону «Про міжнародне приватне право», ст. 98,159-161 ЦК, ст. 41, 44, 46-49 Закону «Про господарські товариства» ці відносини регулюються правом України, названі положення якого мають імперативний характер. Але нікчемність таких правочинів прямо законодавчими актами не встановлена, а їх невідповідність імперативним нормам цивільного і господарського права є недостатньою для визнання їх нікчемними. Це є тільки підставою для визнання їх недійсними судом. Визнання таких правочинів нікчемними у згаданих рекомендаціях є наслідком широкого (незаконного) тлумачення терміну «пряме встановлення правових приписів». Інша справа, що статут господарського товариства не є правочином, а тому положення статуту, якими передбачається підпорядкування корпоративних відносин нормам іноземного права, не підлягають застосуванню незалежно від визнання їх нечинними, оскільки статут — це локальний нормативний акт, а стосовно нормативних актів діє правило, відповідно до якого їх положення не можуть суперечити актам вищої юридичної сили. Але ж в цитованому роз’ясненні йдеться про правочини.

За таких умов авторам задають питання про те, чи зустрічали вони самі в законодавчих актах прямі зазначення на нікчемність (недійсність) правочинів. Автори відповідають: так, вони зустрічали в законодавчих актах такі формулювання в кількості більше 50. Ось деякі із правочинів (їх окремі умови), які прямо називаються законом нікчемними (недійсними):

1) правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені цивільні права та обов’язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

2) правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК);

3) правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);

4) правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5) правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6) правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);

7) правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8) правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);

9) довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК);

10) правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати останню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11) правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов’язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);

12) правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. 3 ст. 586 ЦК);

13) умови публічних договорів, які не відповідають вимогам, що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14) договір дарування майнового права та договір дарування із зобов’язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. 3 ст. 719 ЦК);

15) доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіреність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного (ч. 4 ст. 720 ЦК);

16) умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17) умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18) умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);