Розділ «Глава XIV Особливості тлумачення положень Конституції України»

Інший варіант дій суду загальної юрисдикції на випадок невідповідності закону Конституції України передбачений ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України». Зупиняти провадження з метою подальшого вирішення Конституційним Судом питання про відповідність закону Конституції ця стаття приписує «у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом». Тобто, сама по собі навіть суто суб’єктивна і необґрунтована заява сторони про конституційність (неконституційність) положення закону, якщо проти цього заперечує інша сторона (хоч би суто суб’єктивно і необґрунтовано), свідчить про наявність спору і є підставою для зупинення судом загальної юрисдикції провадження у справі з метою подальшого вирішення питання про конституційність закону.

У даному випадку йдеться про колізію між правовими нормами, що є спеціальними, і такими, що встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами (такими є правові норми, що встановлені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС), з одного боку, і загальною правовою нормою, що встановлена раніше прийнятим законодавчим актом (такою є правова норма, що передбачена ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України»), — з іншого. Унаслідок сумісності правових норм, про колізію між якими йдеться, застосування правила про перевагу при правозастосуванні спеціальної норми є неможливим. Перевагу слід надати правовим нормам, що передбачені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС, оскільки вони встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами. Переважному застосуванню підлягають і правові норми, які логічно закріплені в ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario і відповідно до яких у разі відсутності у суду відповідних сумнівів він не повинен звертатись до Верховного Суду, а має вирішити справу з урахуванням правила про субординацію нормативно-правових актів.

Із практики Конституційного Суду України відомо, що він розглядав поодинокі справи про конституційність нормативно-правового акта за поданням Верховного Суду України, хоч звернення судів з відповідними клопотаннями до Верховного Суду були численними.

5. Далі виникає питання про співвідношення понять норм Конституції (правових норм, встановлених Конституцією) і положень Конституції. Положення Конституції — це структурно виокремлені частини її тексту. Правові норми не можна ототожнювати з положеннями законодавства взагалі. А правові норми, що встановлені Конституцією, і положення Конституції не можна ототожнювати тим більше. Цьому твердженню протистоїть думка, сформульована С. В. Шевчуком: «При уважному вивченні конституційних норм важко не помітити їх важливої особливості — вони сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являються собою «пусті судини», які треба заповнити конкретним змістом у процесі реалізації Конституції»[444]. А заповнювати зазначені «пусті судини» повинні, звичайно, суди[445]. Нас на даному етапі цікавлять «норми», «сформульовані у вигляді... тексту». Справа в тому, що частини тексту Конституції — це положення Конституції, які формулюють правові норми, але до правових норм зміст положень Конституції не зводиться. У цьому суть проблем і прямої дії правових норм, що встановлені Конституцією, і вищої юридичної сили цих норм.

«Судини», які С. В. Шевчук характеризує як пусті, є переповненими. А те, чим вони наповнені, пізнається шляхом врахування світового правового досвіду правотворчості і правозастосування, досвіду наукових досліджень, а також соціального контексту. Тож суди при здійсненні правосуддя повинні задумуватись не над тим, чим заповнити «пусті судини», а над тим, як зрозуміти те, що в цих судинах міститься».

Конституцієдавець, законодавець, інші правотворчі органи не залишили для судів будь-якої пустоти у «судині», що називається правом. Навіть у випадках, коли судова практика визнається обов’язковою, вона не є джерелом права, хоч би її законодавець і називав такою. Вона є лише певним розумінням правових норм, встановлених Конституцією, законами, іншими нормативно-правовими актами. А цьому розумінню у відповідних випадках надається обов’язкового значення.

Оскільки у положеннях Конституції вміщуються не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця, виникає потреба у виокремленні положень, що встановлюють правові норми, від положень, що вміщують у своєму змісті правові норми і декларації. Останні зазвичай позначаються як принципи.

6. У Конституції слово «принцип» у розумінні положення найвищого рівня узагальнення вживається тільки у ст. 8 (стосовно верховенства права) і ст. 18 (тут йдеться про загальновизнані принципи міжнародного права). Термін «засади» вживається частіше. При цьому в нього вкладається різний зміст: 1) засади як принципи права (основні засади судочинства — ст. 129 Конституції; здійснення влади на засадах її поділу на три гілки — ст. 6 Конституції); 2) засади як конкретно визначені підстави, наприклад, договірні (ст. 142, 143 Конституції); 3) засади як конкретні правила («правопорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» — ст. 19 Конституції); 4) як засади життя та діяльності суспільства та держави, її органів (суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності — ст. 15 Конституції; Верховна Рада визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики — ст. 85 Конституції); 5) засади як найбільш важливі правові норми, що регулюють відповідні відносини (засади регулювання демографічних та міграційних процесів— п. 10 частини першої ст. 92 Конституції; засади цивільно-правової відповідальності — п. 22 частини першої ст. 92 Конституції).

Конституційний Суд в одному із своїх рішень звернув увагу на «один із найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права», відповідно до якого «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі»[446]. Суддя Конституційного Суду О. М. Мироненко в окремій думці стосовно рішення Конституційного Сулу від 13 травня 1997 р. у справі щодо несумісності депутатського мандату[447] назвав принципом Основного Закону відповідальність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, хоч ці положення закріплені в преамбулі Конституції України, не мають регулятивного значення, а є деклараціями, що є такими ж далекими від життя, як небо від землі.

Не дивлячись на розмаїття того розуміння поняття принципів (основних засад), що випливає із Конституції і законів України, із наукових джерел, все ж є достатні підстави для твердження про те, що принципи (основні засади, засади) — це нормативні положення, що вміщують у собі правову норму і декларацію. Це стосується і конституційних принципів. Конституційні принципи — це значна частина змісту Конституції. Цим Конституція і відрізняється від законів. Останні можуть формулювати принципи, але це — незначна частина їх змісту.

Отже, положення Конституції, які встановлюють правові норми, тлумачаться так же, як і положення інших законів. Тлумачення конституційних принципів є вельми складною задачею, бо у їх змісті треба виявити ту частку, що формулює правову норму, і ту частку, в якій проголошується декларація конституцієдавця про його політичні, економічні і соціальні наміри. Ця задача ще більше ускладнюється тією обставиною, що межа між правовою нормою і декларацією з часом змінюється на користь правової норми. Тому тлумачення та застосування конституційних принципів як безпосередніх нормативних регуляторів суспільних відносин потребує граничної обережності, бо передбачає, як правило, обґрунтування того, чому не підлягають застосуванню певні положення законів чи інших нормативно-правових актів, що суперечать конституційним принципам. Судова практика свідчить про те, що необхідна обережність при цьому не виявляється. Це явище можна кваліфікувати як небезпечне з огляду на те, що у такий спосіб іде формування вітчизняної моделі тлумачення і застосування Конституції, яка лише на перший погляд є протилежною радянській, а насправді є рецидивом радянського досвіду.

7. Особливе занепокоєння викликає та обставина, що відсутнє саме прагнення до математично точного визначення змісту та юридичного значення конституційних принципів. Натомість при мотивуванні судових рішень на самому початку їх мотивувальних частин інколи наводиться ціла низка конституційних принципів, що взагалі виключає визначення їх змісту та юридичного значення, впливу на ті конкретні положення законів та інших нормативно-правових актів, які не застосовуються в зв’язку з їх суперечністю конституційним принципам. У такий спосіб конституційні принципи використовуються як фон, тлумачаться за допомогою аргументів політичного і філософського характеру. Видається, що таким шляхом іти не можна. Україна і без того багато часу втратила на шляху до своєї незалежності та в пошуках світлого майбутнього на соціалістичному бездоріжжі. Тож граничним напруженням інтелекту і волі треба впродовж короткого часу створити максимально раціональний зразок державно-правового устрою, в якому грамотне тлумачення актів законодавства буде посідати почесне місце.

8. Питома вага нормативного регулятора і декларації в змісті принципів, що закріплюються в Конституції, є різною. Одним із критеріїв, який обумовлює наявність частки нормативного регулятора і частки декларації в змісті принципів, закріплених у Конституції і який має враховуватись при тлумаченні таких положень, є наявність чи відсутність потреби в значних матеріальних та фінансових ресурсах для реалізації відповідного конституційного положення.

Реалізація численних положень Конституції потребує величезних матеріальних та фінансових ресурсів. Інші положення взагалі не потребують цього або потребують мінімальних ресурсів. І це з урахуванням засад розумності не може ігноруватись при тлумаченні відповідних положень Конституції. Виокремлення положень Конституції на підставі критерію, що розглядається, обґрунтовується не тільки принципом розумності, що тлумачиться абстрактно, а й практикою міжнародно-правового регулювання відносин, що визначають становище особи в суспільстві. Відповідно до п. 2 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права «кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, приймає на себе обов’язок поважати та забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території і під її юрисдикцією, права, що визнаються у цьому Пакті, без будь-якого розрізнення...». Тут не передбачається будь-якої можливості неповного забезпечення будь-якою державою-учасницею Конвенції будь-якого із прав, передбачених цією Конвенцією.

Зовсім інакше визначається юридичне значення положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права[448]: «Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується... здійснити в максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення прав, що визнаються цим Пактом, всіма належними способами...». Отже, на відміну від громадянських і політичних прав, які безумовно мають забезпечуватись державами-учасницями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, економічні, соціальні та культурні права мають забезпечуватись «в максимальних межах наявних ресурсів». Обов’язковим для держав-учасниць цього Пакту є лише рух у напрямку повного здійснення економічних, соціальних і культурних прав, тобто добросовісне прагнення держав-учасниць Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права до забезпечення цих прав. Викладене показує лише принципову відмінність громадянських і політичних прав, з одного боку, та економічних, соціальних і культурних прав, — з іншого. Це — лише схема, яка не виключає того, що є такі громадянські і політичні права, повне забезпечення здійснення яких не є безумовним. Зокрема, право на життя, право на свободу і недоторканність, право кожного на повагу до його гідності включені до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але ці права повною мірою не можуть бути реалізовані. З іншого боку, положення Конституції про економічні, соціальні і культурні права складаються не тільки із елементів, які виражають соціальні наміри держави, до реалізації яких вона має прагнути в міру наявних ресурсів, а й з елементів, які мають реально забезпечуватись. Отже, численні положення Конституції вміщують в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію держави про її соціальні, економічні та інші наміри. У зв’язку з цим належало б враховувати формулювання підпункту «а» п. 1 ст. А частини III Європейської соціальної хартії (переглянутої): «Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи». Це формулювання відтворюється в ст. 1 Закону «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)».

Враховуючи названі критерії поділу положень Конституції України та керуючись принципом розумності, надалі спробуємо показати особливості тлумачення і застосування окремих груп положень Конституції. Для поділу положень Конституції на такі, що мають економічний, соціальний і культурний зміст, з одного боку, і такі, що мають громадянський і політичний зміст, — з іншого, тут застосовані положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Разом з тим слід враховувати правову позицію, сформульовану Європейським Судом з прав людини: «Здійснення соціально-економічних прав значною мірою залежить від ситуації, особливо фінансової, в державах, про які йдеться. З іншого боку, Конвенція повинна тлумачитись у світлі сьогоднішніх умов... і вона націлена на реальний і практичний захист людини у тих сферах, де вона діє... Хоч Конвенція говорить переважно про громадянські і політичні права, багато з них у процесі реалізації набуває ознаки і тягнуть наслідки соціально-економічного характеру. Тому Суд... вважає, що та обставина, що тлумачення Конвенції може зачепити і соціально-економічну сферу, не повинне само по собі бути вирішальним аргументом проти такого тлумачення; жорсткої межі між цією сферою і змістом Конвенції не існує»[449]. Необхідно враховувати також і ту обставину, що Європейський Суд з прав людини визнає можливість послідовного застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що пов’язані із соціально-економічною сферою, з тієї причини, що застосування зазначених положень (оскільки вони є лише епізодами) не має таких істотних соціально-економічних наслідків, як застосування численних положень Конституції України.

10. Положення Конституції України, що мають громадянський і політичний зміст, переважно є конкретними правовими нормами, що підлягають прямому застосуванню судами. Відповідно, положення будь-яких нормативно-правових актів, що суперечать положенням Конституції, які мають громадянський і політичний зміст, застосовуватись не можуть. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що фундаментальні права, в тому числі права громадянського і політичного змісту, зокрема право на свободу слова (ст. 34 Конституції) практично вилучені із судового процесу саме тому, що вони не визнаються такими, що мають самостійне юридичне значення, а «лише «припасовуються» до відповідного «конкретизуючого закону»[450]. Але відсутність судових процесів, предметом яких було б порушення положень Конституції, якими встановлюються права людини і громадянина, не може бути підставою для висновку про те, що відповідні конституційні положення і взагалі не застосовуються. Широко відомими є численні судові процеси, що відбувалися в судах та стосувалися, наприклад, дотримання вимог частини першої ст. 38 Конституції («громадяни мають право… вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»).

Разом з тим, не слід виявляти зайву жорсткість при застосуванні положень Конституції, що мають громадянський або політичний зміст, як таких, що формулюють конкретні правові норми прямої дії. Положеннями Конституції громадянського і політичного змісту також можуть закріплюватись принципи, що вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця.

Згідно з частиною другою ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди повинні вирішувати, зокрема, всі колективні трудові спори. Але ж Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлені спеціальні процедури вирішення колективних трудових спорів, якими судам залишаються вкрай обмежені повноваження. Зробити висновок про те, що названий Закон встановлює спеціальні правила, які підлягають переважному застосуванню, було б неправильно, оскільки правило про переважне застосування спеціальних правових норм застосовується за наявності суперечностей між актами однієї і тієї ж юридичної сили. У даному випадку йдеться про суперечність між положеннями актів різної юридичної сили — Конституції і Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».