Розділ «Глава VIII Системне тлумачення актів законодавства. Вирішення хронологічних колізій»

2. Слід мати на увазі, що внесення змін до нормативно-правового акта не перетворює весь такий акт у пізніше прийнятий і такий, положення якого підлягають переважному застосуванню перед раніше прийнятими нормативно-правовими актами такої ж юридичної сили. Перевага при правозастосуванні надається лише пізніше прийнятому нормативно-правовому акту, яким внесено зміни до раніше прийнятого акта тобто тим положенням, які включаються до раніше прийнятого нормативно-правового акта. Так, Законом від 20 грудня 2006 р. слова «один рік» у ч. 2 ст. 793 ЦК були замінені словами три роки. Це не може означати, що вся ч. 2 ст. 793 ЦК стала пізніше прийнятим законом. Перевага при правозастосуванні за правилом «lex posterior derogat priori» мають лише слова «один рік». Решта тексту ч. 2 ст. 793 ЦК має силу законодавчого акта, прийнятого 16 січня 2003 р. (у цей день було прийнято Цивільний кодекс).

§ 58. Конкуренція між раніше встановленими спеціальними нормами і пізніше встановленими загальними нормами

Спеціальна правова норма, встановлена раніше прийнятим нормативно-правовим актом, підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, встановленою пізніше прийнятим нормативно-правовим актом того ж ієрархічного рівня.

1. Правило «lех posterior derogat priori», поза будь-яким сумнівом, не може конкурувати з правилом «lex superior derogat legi inferiori» (з урахуванням деяких нюансів застосування останнього правила, про які вище уже йшлося). Лише впливом радянського досвіду можна пояснити протилежні твердження, що зустрічаються в науковій літературі. Тому про застосування правила «lex posterior derogat priori» доречно говорити тільки з метою вирішення колізій між правовими нормами, що встановлені нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня.

Правило «lex posterior derogat priori» не може також конкурувати з правилом «lех spesialis derogat generali». Тому спеціальні правові норми підлягають переважному застосуванню перед загальними правовими нормами того ж ієрархічного рівня, що встановлені нормативно-правовими актами, прийнятими як раніше чи одного й того ж дня, так і пізніше. Проте поширеною є думка, відповідно до якої новий закон виключає застосування раніше прийнятих законодавчих актів, у тому числі і спеціальних норм, встановлених такими актами. Це обумовлено виключно тим, що зазвичай називається основне правило «lех posterior derogat priori», але не уточнюється, що спеціальні правила раніше прийнятих законодавчих актів підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами пізніше прийнятого закону. Так, в абзаці третьому п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі»[189] вказується: «Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статі 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше...».

Подібно до цього в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про банкрутство» зазначається: «У випадках колізії нормативних приписів Закону та співвідносних норм інших законів судам слід керуватися роз’ясненнями Конституційного Суду України..., викладеними в пункті 3 мотивувальної частини його Рішення від 3 жовтня 1997 р. № 4-рп про набуття чинності Конституцією України. У цьому Рішенні КСУ роз’яснено: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Відповідні роз’яснення КСУ слід застосовувати і до інших законів, приписи яких інакше, ніж Закон, мають протягом визначеного в них строку регулювати окремі питання» (абзац дев’ятий п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про банкрутство»[190]).

2. Згідно ч. 1 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Встановлюється також, що певні види діяльності юридична особа може здійснювати тільки за умови одержання спеціального дозволу (ліцензії) (ч. 3 ст. 91 ЦК). Але ж загальновизнано, що набуття чинності Цивільним кодексом не вплинуло на визнання спеціальною правоздатності: 1) банків (ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність»); 2) страховиків (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується ст. 2 Закону «Про страхування»); 3) довірчих товариств (їх правоздатність жорстко обмежується ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства»); 4) торговців цінними паперами (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується Законом «Про цінні папери та фондовий ринок»); 5) депозитаріїв, зберігачів цінних паперів та реєстраторів іменних цінних паперів (ст. 2 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»); 6) фондових бірж (ст. 24, 26 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»); 7) товарних бірж (ст. 1 Закону «Про товарну біржу»); 8) торгово-промислових палат (ст. 2 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні); 9) кредитних спілок (ст. 1 Закону «Про кредитні спілки»); 10) професійних спілок (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); 11) релігійних організацій (ст. 3 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»); 11) творчих спілок (ст. 90 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки»); 12) благодійних організацій (ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»); 13) організацій роботодавців (ст. 1, 5 Закону «Про організації роботодавців»); 14) об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ст. 1,4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Цілком зрозуміло, що висновок про втрату чинності переліченими та іншими положеннями законів України, якими по суті створюється ринкова інфраструктура в країні, суперечив би принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції), а тому такий висновок був би неприйнятним. Отже, встановлення ч. 1 ст. 91 ЦК загального правила, яке не передбачає надання юридичним особам приватного права спеціальної правоздатності, не привело до втрати чинності численними положеннями актів цивільного законодавства, якими встановлюється спеціальна цивільна правоздатність окремих видів юридичних осіб. Це правило слід застосовувати і в інших випадках виявлення колізії між спеціальними правовими нормами, з одного боку, та загальними правовими нормами, встановленими пізніше прийнятими нормативно-правовими актами, — з іншого.

3. Правило про збереження чинності спеціальними правовими нормами при прийнятті нового нормативно-правового акта того ж ієрархічного рівня, що встановлює загальні правові норми, які по-іншому регулюють відповідні відносини, використовується також для вирішення наступних колізій.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК «суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі». Проте абзацом другим ч. 5 ст. 216 ЦК встановлюється, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Ця колізія вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена положенням абзацу другого ч. 5 ст. 216 ЦК, хоч Цивільний кодекс прийнято раніше.

4. Відповідно до частин шостої, сьомої ст. 29 Закону «Про кооперацію», прийнятого 10 липня 2003 р., при ліквідації кооперативу «майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом», а «майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна». Ці правові норми є загальними, оскільки поширюються на всі види кооперативів. Порівняно з ними правова норма, що встановлена ч. 5 ст. 165 ЦК («майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу»), є спеціальною, бо поширюється тільки на виробничі кооперативи. Перевага при правозастосуванні надається спеціальній правовій нормі, хоч вона і встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

5. Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону «Про угоди про розподіл продукції» «дія угоди про розподіл продукції може бути припинена достроково лише в порядку і на умовах, передбачених цим Законом та угодою про розподіл продукції». Ця спеціальна правова норма підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 2 ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути достроково розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною.

Можна прогнозувати рішучі заперечення проти надання переваги при правозастосуванні спеціальним правовим нормам, які встановлені раніше прийнятими законодавчими актами і про які вище йшлося. Але ж логіка законодавства є єдиною, а порушувати її з інтуїтивних міркувань було б неправильним.

6. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК «якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)». Але абзац перший п. 1 ст. 83 ГПК надає господарському суду повноваження при прийнятті рішення «визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству». Це право господарського суду не пов’язується із запереченням дійсності договору його стороною чи іншою заінтересованою особою. Але текстуально закріплена в абзаці першому п. 1 ст. 83 ГПК правова норма поширюється тільки на господарські суди. Відтак за критерієм сфери дії вона має визнаватись спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 3 ст. 215 ЦК. Та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше, а сама правова норма, що встановлена абзацом першим п. 1 ст. 83 ГПК, є рудиментом соціалістичних уявлень про правове регулювання господарських і господарсько-процесуальних відносин, не може бути аргументом проти переважного застосування текстуально закріпленої в цьому законодавчому положенні спеціальної норми господарського процесуального права і логічно закріпленої тут же спеціальної норми господарського права, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього матеріально-правового явища (визнання договору недійсним).

7. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» «право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника». Ч. 2 ст. 429 ЦК встановлює: «Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт; та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором». При вирішенні колізії між цими законодавчими положеннями слід враховувати, що визначення і службового винаходу (службової корисної моделі), і роботодавця, і службових обов’язків, і доручення роботодавця у ст. 1 названого вище Закону свідчать про те, що сфера дії ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не виходить за межі ч. 2 ст. 429 ЦК. Отже, у ч. 1 ст. 9 цього Закону формулюється норма, що є спеціальною у відношенні до правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК. Відтак правова норма, що текстуально закріплюється у ч. 1 ст. 9 названого Закону, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 429 ЦК. Цьому не перешкоджає та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше. У такий же спосіб вирішується колізія між ч. 2 ст. 429 ЦК, з одного боку, і ч. 1 ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» («право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка»), ч. 2 ст. 7 Закону «Про охорону права на топографії інтегральних мікросхем» («автор топографії ІМС, створеної у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи за спеціальним дорученням роботодавця, зобов’язаний подати роботодавцю письмове повідомлення про створену ним топографію ІМС разом з матеріалами, що відображають топографію ІМС досить ясно і повно»).

§ 59. Зазначення в законі на його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше

Зазначення на те, що закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматись відповідно до певного законодавчого акта, не можуть позбавити правотворчі органи права приймати в майбутньому нормативно-правові акти, що по-іншому врегульовують суспільні відносини, якщо тільки при цьому не порушується правило про субординацію нормативно-правових актів.

1. З'ясувати значення включення до певного законодавчого акту положення про його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше, можна тільки з урахуванням правотворчої та судової практики, що склалась впродовж десятиріч. Тому слід звернутись до досвіду; що накопичений з часів радянської кодифікації кінця 60-х — 70-х років. Можливо, радянський законодавець більше був стурбований забезпеченням відповідності союзному законодавству законодавства союзних республік, але при прийнятті низки основ законодавства Союзу РСР і союзних республік (земельного законодавства, законодавства про охорону здоров’я, законодавства про працю, законодавства про шлюб та сім’ю тощо) законодавець вказував на необхідність видання законодавчих актів Союзу РСР і союзних республік у відповідності з основами.

Ця практика була запозичена Україною. До деяких кодексів, прийнятих в Україні, були включені положення про те, що пізніші законодавчі акти повинні прийматись відповідно до кодексів. Особливо наполегливо законодавець настоював на перевазі податкових законів перед іншими законами, які будуть прийняті у майбутньому та, можливо, будуть суперечити податковим законам. Однак законодавець сам не утримався у встановлених ним для себе ж рамках і став встановлювати законодавчі положення, які суперечать кодексам (законам), що вимагають зазначеної відповідності. Врешті-решт і судова практика звернула увагу на відсутність конституційних підстав для надання одному законодавчому акту переваги перед іншими тільки в силу зазначення в ньому на таку перевагу (постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України[191]).

З цією правовою позицією слід погодитись з огляду на те, що положення про перевагу певного закону перед іншими (майбутніми) законами з часом були знецінені перш за все правотворчою практикою.