Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Стратегічним напрямом подолання бідності є підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці. Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки незаможних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатному населенню умов для самостійного розв’язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Наступним стратегічним напрямом подолання бідності є збільшення доходів від трудової діяльності, збільшення рівня заробітної плати як основного д жерела доходів населення та забезпечення випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з ростом споживчих цін, посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати; розвиток соціального партнерства і договірного регулювання трудових відносин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням.

Дуже важливим елементом у подоланні бідності є розвиток соціального страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу і як організаційно-правова форма соціального забезпечення. Запровадження страхових принципів соціального забезпечення громадян убезпечуватиме їх від ризику потрапити до категорії бідних. Система загальнообов’язкового державного соціального страхування має бути спрямована на посилення соціального забезпечення конкретних осіб і членів їх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.

Стаття 49.

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Коментована стаття встановлює таке дуже важливе в житті кожної людини соціальне право, як право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. У всьому світі, мабуть, неможливо знайти хоча б одну людину, яка б ніколи не хворіла та не потребувала медичної допомоги. Отже, будь-яка людина, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, яка постійно або тимчасово перебуває на території України, є суб’єктом зазначеного права. Держава намагається забезпечити належну реалізацію цього права шляхом фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Крім того, держава взяла на себе обов’язок створювати умови для ефективного і доступного для всіх без винятку громадян медичного обслуговування, яке у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. Водночас право людини на охорону здоров’я може бути забезпечено за допомогою системи страхової медицини, яка у майбутньому зможе вирішити питання ефективності та гарантованості надання якісних медичних послуг, а також допоможе залучити додаткові фінансові надходження на розвиток сфери охорони здоров’я.

Положення коментованої статті більш предметно деталізуються в Основах законодавства України про охорону здоров’я, у преамбулі яких вказується, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

З метою реалізації визначених у Конституції пріоритетів у сфері охорони здоров’я населення Основи законодавства України про охорону здоров’я поглиблюють встановлені у коментованій статті положення та закріплюють такі права в галузі охорони здоров’я: а) на життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; б) на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; в) на санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де особа проживає; г) на безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; д) на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я; е) на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; є) на участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; з) на об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я; и) на правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; і) на відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; ї) на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; й) на проведення незалежної медичної експертизи у разі незгод и громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина; к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Необхідно підкреслити, що наведений перелік прав у галузі охорони здоров’я не є вичерпним, чинне законодавство з питань соціального забезпечення населення в Україні передбачає можливість встановлення інших прав у галузі охорони здоров’я.

Держава гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; організації державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я. Водночас громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

В Україні створено широку мережу державних та комунальних медичних закладів, які фінансуються переважно за рахунок коштів державного бюджету. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення виступає Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України). Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Відповідно до покладених на МОЗ України завдань цей державний орган безпосередньо забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони здоров’я, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та організаціями права громадян на охорону здоров’я; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України; готує пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров’я, розробляє та організовує реалізацію державних комплексних та цільових програм охорони здоров’я; бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у сфері охорони здоров’я; здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюванням на СНІД; здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у сфері охорони здоров’я; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну акредитацію закладів охорони здоров’я; здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров’я, органів, установ і закладів державної санітарно- епідеміологічної служби, науково-дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності щодо питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя; здійснює заходи щодо розвитку підприємництва у сфері охорони здоров’я; здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; забезпечує відповідно до законодавства проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи; вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров’я людини; бере участь у визначенні заходів та проведенні разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; готує пропозиції щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) і небезпечних інфекційних хвороб; здійснює контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей; бере участь у розробленні державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я, затверджує відповідні норми та нормативи у цій сфері; затверджує відповідно до законодавства державні санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи; встановлює в межах своєї компетенції державні стандарти якості лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, питної води, медичної техніки та виробів медичного призначення; бере участь у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки; погоджує в установленому законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я населення; затверджує переліки важких робіт, робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок та неповнолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей; бере участь у підготовці пропозицій до списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пенсію за віком на пільгових умовах; забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню; здійснює організаційно- методичне керівництво та координацію роботи державної служби медицини катастроф; у межах своєї компетенції регулює діяльність, пов’язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині; організовує разом з відповідними центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування систематичне медичне обстеження (диспансеризацію) і визначення рівня доз опромінення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; розробляє відповідно до законодавства рекомендації щодо встановлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, додаткових норм раціонального харчування у спеціалізованих лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах, встановлює медичні та фізіологічні норми харчування для зазначеної категорії осіб; бере участь разом з відповідними центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні експертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій; організовує науково-методичне забезпечення судово-медичної та судово-психіатричної експертної діяльності закладів охорони здоров’я; забезпечує здійснення відповідно до законодавства державної реєстрації та контролю за виробництвом, належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, медичної техніки та виробів медичного призначення, підтримує обов’язковий їх асортимент, у тому числі необхідний запас на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захворювань; організовує забезпечення населення лікарськими засобами, інформує працівників закладів охорони здоров’я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування; забезпечує додержання встановленого порядку надання пільг щодо відпуску громадянам безоплатно або на пільгових умовах медикаментів та імунобіологічних препаратів; забезпечує в межах своєї компетенції розвиток медичної науки, впровадження в практику охорони здоров’я результатів наукових досліджень; реалізовує державну політику зайнятості працівників у сферах охорони здоров’я, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; визначає вимоги до професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, затверджує номенклатуру медичних та фармацевтичних спеціальностей і посад; встановлює єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються медичною та фармацевтичною діяльністю в Україні; забезпечує відповідно до законодавства виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави; забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління; виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Забезпеченням та контролем державних заходів у сфері охорони здоров’я на обласному і міському рівнях та у містах Києві і Севастополі займаються управління охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації, а на території Автономної Республіки Крим Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим. Дані органи здійснюють свою діяльність відповідно до власних положень, які розроблені на основі Типового положення про управління охорони здоров’я обласної, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р. № 1845. Безпосередньо охороною здоров’я населення переймаються санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Указані заклади охорони здоров’я можуть надавати такі види лікувально-профілактичної допомоги: а) первинна лікувально-профілактична допомога, б) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога, в) високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога, г) медична допомога в невідкладних та екстремальних ситуаціях, д) медична допомога громадянам, які страждають на соціально небезпечні захворювання, е) медична допомога хворому в критичному для життя стані, є) забезпечення лікарськими та протезними засобами, ж) санаторно-курортне лікування.

Держава гарантує подання доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються. Також медичні працівники зобов’язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат. Подання безоплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров’я у повному обсязі за рахунок централізованих фондів. З метою охорони здоров’я населення органи і заклади охорони здоров’я зобов’язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань. Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України. Медичні працівники зобов’язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров’я, що користуються пільгами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

З метою реалізації права громадян України на охорону здоров’я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських засобів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров’ю внаслідок застосування лікарських засобів за медичним призначенням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам населення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання.

Санаторно-курортне лікування є одним із найважливіших видів медичного обслуговування, метою якого є відновлення та зміцнення здоров’я населення. Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров’я хворого й оформляється медичними документами відповідно до встановленого Міністерством охорони здоров’я України зразка. Порядок забезпечення застрахованих осіб і членів їх сімей путівками на санаторно-курортне лікування закріплений Інструкцією про порядок забезпечення застрахованих осіб і членів їх сімей путівками на санаторно-курортне лікування, які придбані за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідно до змісту коментованої статті держава взяла на себе обов’язок створювати умови для ефективного і доступного для всіх без винятку громадян медичного обслуговування, яке у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. У сучасних кризових умовах для економіки нашої країни гарантована державою безоплатність медичного обслуговування набуває відносного значення, оскільки видатки з державного бюджету на розвиток галузі охорони здоров’я не в змозі перекрити її зростаючі потреби. У таких умовах стає практично неможливим надавати безоплатну та ще й якісну медичну допомогу. Водночас з приводу закріпленої у коментованій статті безоплатності медичної допомоги у 2002 р. вже мав місце судовий прецедент за результатами звернення 53 народних депутатів України до Конституційного Суду України з приводу офіційного тлумачення положення статті 49 Конституції України, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». Практичну необхідність в офіційній інтерпретації зазначеного положення народні депутати України обґрунтовували тим, що сьогодні громадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні кошти заліки, харчування та «необхідні витратні матеріали». Значна частина населення не спроможна відшкодувати такі витрати, і тому багато громадян змушені відмовлятися від відвідування закладів охорони здоров’я. Конституційне право громадян на охорону здоров’я і медичну допомогу, на думку народних депутатів України, фактично не реалізується, а безоплатність такої допомоги полягає у відсутності прямого розрахунку пацієнта за медичну допомогу у момент її надання. У результаті розгляд у матеріалів справи Конституційний Суд України вирішив, що положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Отже, надання медичної допомоги державними і комунальними закладами охорони здоров’я в нашій країні залишається поки що безоплатним.