Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Основний Закон формулює позитивну відповідальність держави в забезпеченні: 1) доступної й безоплатної дошкільної, повної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних й комунальних навчальних закладах; 2) розвитку таких форм освіти, а також позашкільної освіти, післядипломної освіти, різних форм навчання; 3) надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 4) права безоплатно здобути на конкурсній основі вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах; 5) навчання рідною мовою чи її вивчення в державних і комунальних навчальних закладах громадянами — представниками національних меншин в Україні та ін.

У своєму рішенні в справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» (справа про доступність і безоплатність освіти) Конституційний Суд України так розкрив зміст цих термінів: «доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено в праві на освіту, держава має створити можливості для реалізації цього права, безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України».

У Конституції розрізняється «повна загальна середня освіта» (яка є обов’язковою) і професійно-технічна, вища освіта в державних і комунальних закладах (яку можна здобути на конкурсній основі).

Виходячи з положень частин 2 та 3 ст. 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов’язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітних навчальних закладах здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальних потреб (державного замовлення). Конституція України не забороняє вищим учбовим закладам державної й комунальної форм власності здійснювати підготовку фахівців з вищою освітою окрім державного замовлення і за рахунок інших джерел фінансування, якщо така підготовка не заборонена законом, відповідає створеній в Україні системі безперервної освіти, забезпечена належною кількістю кваліфікованих фахівців, відповідною матеріально-технічною і виробничою базою та ін.

Право на освіту включає чотири фундаментальних положення: 1) конкретне (суб’єктивне) право на освіту; 2) навчання; 3) освіту і 4) релігійні і філософські переконання (ст. 26 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 2 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та ін.).

Навчання є широким комплексом заходів, які здійснюються за участю та під контролем держави, з надання такого обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, який необхідний у суспільстві на період підготовки людини для її нормальної життєдіяльності. Освіта є процесом набуття встановлених державою певного рівня таких знань, навичок і професійної орієнтації. Суб’єкт отримання освіти може: вибирати державну, комунальну, приватну чи конфесійну форму здобуття освіти, але з обов’язковим одержанням загальної середньої освіти; вимагати визнання здобутого рівня освіти, за умови повного засвоєння встановлених програм навчання; отримати для здобуття освіти такі засоби одержання знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які існують у державі на час вивчення; вимагати навчання державною мовою й мовою національної меншини, представником якої він є; домагатися, щоб реалізація права на освіту не суперечила іншим гарантованим суб’єкту правам, та ін.

Повага релігійних і філософських переконань у процесі реалізації права на освіту означає: повагу відповідних переконань батьків при здобутті освіти дитиною, але з правом держави надавати в процесі навчання інтегровану інформацію та плюралістичні погляди; надання й отримання в процесі навчання таких знань, навичок і орієнтацій, які відповідають стандартам демократичного суспільства, сумісні з гідністю людини і не суперечать, власне, праву на освіту; надавати інформацію загального характеру, що має суспільний інтерес, на об’єктивній, науковій основі без пропагандистських спрямувань та ін.

Коментовану статтю 53 слід тлумачити системно в першу чергу погоджено з такими статтями Конституції України, як: стаття 3 (про права й свободи людини та їх гарантії як зміст і спрямованість діяльності держави), стаття 8 (про норми Конституції як норми прямої дії), стаття 9 (про чинні міжнародні договори), стаття 10 (про державну мову та мову меншин), стаття 11 (про історичну свідомість, традиції і культуру української нації, корінних народів і національних меншин), стаття 15 (про ідеологічну багатоманітність), стаття 19 (про заборону примушувати робити те, що не передбачено законодавством), стаття 21 (про рівність усіх у своїй гідності і правах), стаття 22 (про гарантованість прав, неможливість їх скасування чи звуження змісту та обсягу), стаття 23 (про вільний розвиток особистості), стаття 24 (про заборону привілеїв чи обмежень за дискримінаційними ознаками), та ін.

Право на освіту забезпечується розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та комунальній формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером освіти, створенням умов для вільного вибору профілю навчання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання — очною (денною), вечірньою, заочною (дистанційною), а також екстернатом та педагогічним патронажем. Розвиток різних рівнів освіти та форм навчання здійснюється як через мережу державних і комунальних навчальних закладів, так і через державне фінансування й підтримку наукових досліджень у галузі освіти, підготовку педагогічних і науково-педагогічних кадрів для всіх видів навчальних закладів, видання підручників, виготовлення наочних і навчальних посібників, матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів на рівні встановлених нормативів.

Для сприяння в забезпеченні конституційного права громадян на освіту держава надає стипендії окремим категоріям учнів професійно-технічних та студентів вищих навчальних закладів. Певна частина учнів середніх інтернатних закладів, професійно-технічних училищ перебуває на повному державному утриманні. Це передусім такі соціально незахищені категорії, як діти-сироти, діти, які залишились без піклування батьків, інваліди та діти, які за станом здоров’я потребують особливих умов навчання.

У розвиток положень Конституції законодавство України визначило необхідність створення при загальноосвітніх навчальних закладах фондів загального обов’язкового навчання для надання матеріальної допомоги учням, їх оздоровлення, проведення культурних заходів, інших витрат. Особливо обдарованим учням держава надає підтримку через мережу спеціалізованих навчальних закладів (гімназій, ліцеїв, училищ, колегіумів тощо), а також у формі виділення стипендій, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів тощо. Учням і студентам держава надає ряд пільг, серед яких: безоплатне харчування в початкових школах, безкоштовне підвезення учнів сільських шкіл до місця навчання, знижена оплата проїзду в громадському та залізничному транспорті, пільгова оплата проживання в гуртожитках.

Як вже зазначалося, право на освіту в державних закладах реалізується через проведення конкурсу при прийомі до вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації, загальні умови якого затверджуються Кабінетом Міністрів України і конкретизуються правилами прийому до кожного вищого навчального закладу. Умови прийому на конкурсній основі передбачають фактично єдиний шлях вступу до вищого навчального закладу. Пільги при зарахуванні до вищих навчальних закладів суттєво обмежені і стосуються лише окремих категорій громадян, зокрема випускників шкіл із сільської місцевості, постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, учасників бойових дій, інвалідів, переможців всеукраїнських учнівських олімпіад.

Частина 5 коментованої статті гарантує громадянам, які належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. це правило тлумачиться в «негативному» розумінні: «у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

Стаття 53 Конституції України 1996 р. врахувала не лише вітчизняну теорію й практику розвитку права на освіту, а й положення міжнародно-правових актів, які Україна вважає для себе обов’язковими. У першу чергу це Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 26) і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 13). На відміну від попередніх радянських конституцій, вона поширює право на освіту не лише на громадян України, а й на іноземців і осіб без громадянства. Обмеження для іноземців і осіб без громадянства збережені лише у двох випадках: 1) безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах; 2) гарантовано отримувати в системі освіти національних меншин навчання своєю рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, не будучи громадянином України і членом такої меншини.

Хартія основних прав Європейського Союзу закріплює право на освіту як основоположне право системи свобод людини (ст. 14). Звідси й компактний набір прав, свобод і зобов’язань, що відображають його зміст: право кожного на освіту, доступ до професійно-технічного навчання, право на підвищення кваліфікації, можливість одержувати безоплатну обов’язкову освіту і навчання дітей згідно зі своїми релігійними, філософськими й педагогічними переконаннями, обов’язок дотримуватися національних законів, які регулюють здійснення права на освіту, та ін.

Для України обов’язковими для виконання є ратифіковані нею конвенції трьох категорій: двосторонні, регіонального рівня (загальноєвропейського чи в рамках СНД) і універсальної сфери дії. Двосторонні конвенції України, як правило, надають національний режим у забезпеченні права на освіту. Регіональні конвенції загальноєвропейського рівня не рідко надають режим менш сприятливий, ніж передбачено українським законодавством, і в таких випадках слід застосовувати останнє, але знову ж таки у випадках, коли воно встановлює більш сприятливий режим. Так, Європейська соціальна хартія, ратифікована Україною 14 вересня 2006 р., передбачає право на освіту в дещо звуженому контексті, ніж це надає наше законодавство, зокрема, такі права: «кожна людина має право на належні умови для професійної орієнтації, метою якої є допомогти їй вибрати професію згідно зі своїми особистими здібностями та інтересами» (ч. І, п. 9); «кожна людина має право на належні умови для професійної підготовки» (ч. І, п. 10); зобов’язання держави «забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм» (ч. II, ст. 1, п. 4); встановлення мінімального віку прийняття на роботу — 15 років, за винятком дітей, яким така робота завдасть шкоди їхній освіті (ст. 7, п. 1); заборона застосування праці осіб, які здобувають обов’язкову освіту, на роботах, що можуть порушити процес їхнього повного навчання (ст. 7, п. 3); обмеження тривалості робочого часу для осіб молодше 18 років відповідно до потреб їхньої професійної підготовки (ст. 7, п. 4); зарахування як робочий час, витрачений підлітками, за згодою роботодавця на професійну підготовку (ст. 7, п. 4); безкоштовна допомога підліткам, включаючи школярів, повнолітнім особам, включаючи інвалідів у вирішенні проблем, пов’язаних із вибором професії та набуттям професійних навичок, з належним урахуванням здібностей кожної особи та потреби в них на ринку праці (ст. 9, право на професійну орієнтацію).

Як окреме право Європейська соціальна хартія передбачає право на професійну підготовку (ст. 10). У ній, зокрема, йдеться про: започаткування професійно-технічної підготовки або сприяння професійно-технічній підготовці всіх осіб, включаючи інвалідів; створення умов для доступу до вищої технічної та університетської освіти виключно на основі особистих здібностей; започаткування системи виробничого навчання та інших регулярних програм професійної підготовки підлітків — хлопців та дівчат — з їхніх різних професій або сприяння функціонуванню такої системи; започаткування чи заохочування належних та легкодоступних програм професійної підготовки повнолітніх працівників, спеціальних програм професійної перепідготовки повнолітніх працівників, необхідність в яких виникає внаслідок технологічного прогресу або нових тенденцій у сфері зайнятості, а також спеціальних програм перепідготовки та деінтеграції осіб, які є безробітними протягом тривалого часу; заохочення повного використання існуючих програм шляхом вжиття таких належних заходів, як зменшення або скасування будь-яких внесків або зборів; надання у відповідних випадках фінансової допомоги; зарахування до нормованих робочих годин часу, витраченого працівником на вимогу його роботодавця на додаткову професійну підготовку без відриву від виробництва; забезпечення шляхом адекватного контролю, після консультацій з організаціями роботодавців і працівників, ефективності виробничого навчання та інших програм професійної підготовки молодих працівників і в цілому належного захисту молодих працівників.

Крім того, Європейська соціальна хартія вимагає: для забезпечення права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства — вжити необхідних заходів щодо забезпечення інвалідам орієнтування, освіти та професійної підготовки, коли це можливо, у межах загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або приватних спеціалізованих закладах; для забезпечення права дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист — забезпечення дітям і підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків, догляду, допомоги, освіти та підготовки, яких вони потребують, зокрема, шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, достатніх та адекватних для досягнення цієї мети; забезпечення дітям і підліткам безкоштовної початкової, середньої освіти, а також заохочення до регулярного відвідування школи; для забезпечення права на рівні можливості та рівне ставлення у вирішенні питань щодо працевлаштування та професій без дискримінації за ознакою статі — забезпечення професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки та перекваліфікації; для забезпечення права працівників із сімейними обов’язками на рівні можливості та рівне ставлення до них — надання можливості влаштуватися на роботу й працювати, а також повертатися до роботи після відсутності, зумовленої такими обов’язками, включаючи заходи в галузі професійного орієнтування та підготовки; для забезпечення прав на захист від бідності та соціального відчуження — надання таким особам і членам їхніх сімей, в тому числі і ефективного доступу до професійної підготовки й освіти та ін.

Серед угод регіонального рівня, окрім вже згадуваної Європейської соціальної хартії (Переглянутої), можна вказати на: Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 2), Рамкову конвенцію про захист національних меншин (статті 6, 12, 13, 14), Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (статті 7, 8,10,11 та ін.), Європейську культурну конвенцію (ст. 2), Конвенцію про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні (преамбула, стаття 1.1) та ін. Основні стандарти, що стосуються змісту права на освіту в Європейському регіоні, визначені Європейським судом з прав людини в цілому ряді справ, зокрема: «Справа про мови в Бельгії», «Костелло-Робертс проти Великої Британії», «Валсаміс проти Греції», «Єфстратіу проти Греції», «К’єлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії», «Кемпбелл і Козанс проти Великої Британії», та ін. З них можна зробити висновок про наявність таких прав: право доступу до існуючих освітніх інститутів, право на ефективну освіту, право офіційного визнання успішного завершення навчання, право здобувати освіту в офіційно визнаних приватних учбових закладах, право навчати дітей відповідно до переконань батьків тощо.