Розділ XII Конституційний Суд України

Окремим питанням, яке хоча і не охоплюється змістом коментованої статті, але пов’язане з нею, є питання перевірки конституційності правових актів Верховної Ради України, Президента України або Кабінету Міністрів України про набрання міжнародними договорами чинності для України. Таку перевірку відповідно до ст. 89 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» здійснює Конституційний Суд за конституційними поданнями суб’єктів, визначених у ст. 40 цього Закону (Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим), за загальною процедурою розгляду справ щодо конституційності правових актів. Є лише одна новела: під час розгляду такої справи Суд має одночасно дати висновок щодо конституційності міжнародного договору, який набрав чинності за відповідним правовим актом.

Практика Суду з цього питання невелика, але показова. Так, Законом України від 24 грудня 1999 р. Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. За поданням 56 народних депутатів України Конституційний Суд України розглянув питання про конституційність Закону про ратифікацію Хартії. В ухваленому рішенні Суд визнав Закон таким, що не відповідає Конституції України, на тій підставі, що був порушений встановлений ст. 94 Конституції України порядок підписання і офіційного оприлюднення Закону про ратифікацію: не Президентом України, а Головою Верховної Ради України. Висновку щодо конституційності самого міжнародного договору — Європейської хартії Конституційний Суд у цьому провадженні не дав.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України у випадках, коли порушені в конституційному поданні питання стосуються не Закону про ратифікацію, а текстів ратифікованих ним міжнародних договорів, із цих питань до Конституційного Суду мають право звертатися тільки суб’єкти, визначені ч. 1 ст. 151 Конституції, тобто Президент України і Кабінет Міністрів України.

Згідно з ч. 2 ст. 151 Основного Закону України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Підставою для відкриття конституційного провадження у справі з цього питання є конституційне подання Верховної Ради України. Повноваження Конституційного Суду обмежені суто процесуальним аспектом — предмет розгляду справи становлять питання, пов’язані з додержанням конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а не наявність підстав для самого імпічменту.

Перевірці, яка здійснюється Конституційним Судом, піддягає додержання визначеної Конституцією України процедури, що стосується: ініціювання відповідним складом Верховної Ради України питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; створення для проведення розслідування спеціальної тимчасової слідчої комісії, включення до її складу спеціального прокурора і спеціальних слідчих; підготовки комісією за результатами розслідування своїх висновків і пропозицій; розгляду на засіданні Верховної Ради України висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії; прийняття конституційно визначеним складом Верховної Ради України рішення про звинувачення Президента України; прийняття Верховною Радою України рішення про звернення до Конституційного Суду України за висновком, про який ідеться у статті, що коментується, тощо.

Висновок Конституційного Суду України про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент є необхідною умовою прийняття Верховною Радою України рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту відповідно до ч. 6 ст. 111 Конституції України. У разі якщо Конституційний Суд виявить недодержання такої процедури, розгляд справи має бути припинено.

Стаття 152.

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Статтею 152 Конституції України визначаються підстави для визнання Конституційним Судом України неконституційними повністю чи в окремій частині законів та інших правових актів.

Однією з таких підстав є невідповідність Конституції України змісту цих правових актів. Аналіз рішень Конституційного Суду свідчить, що, вирішуючи питання щодо конституційності правового акта, Суд виходить не лише з буквального змісту приписів Основного Закону, а також із його духу, розкриваючи зміст окремих понять, принципів тощо. Так, з’ясування змісту визначення України як соціальної, правової держави стало однією з підстав визнання неконституційними положень Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про Державний бюджет України на 2001 рік» та інших законів щодо зупинення дії положень деяких законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій для певних категорій громадян (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп). Надалі, розвиваючи свої правові позиції щодо визнання України як демократичної, соціальної, правової держави, дії принципу верховенства права, невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій від їх скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, Конституційний Суд України постановив низку рішень, яким відновив у повному обсязі права громадян обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права вільно утворювати на підприємствах та установах профспілки, соціально-економічні права громадян, заборонивши, по суті, при прийнятті законів про Державний бюджет на конкретний рік зупиняти дію законів щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, які є складовою частиною конституційного права громадян на соціальний захист і достатній рівень життя (див., напр., рішення Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 р. № 9-рп, від 9 липня 2007 р. № 6-рп, від 22 травня 2008 р. № 10-рп).

Конституцією України (ст. 27) проголошено невід’ємне право кожної людини на життя. У цьому контексті та виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною, правовою державою, в якій життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю, Конституційний Суд України своїм рішенням від 29 грудня 1999 р. № 11-рп визнав неконституційним положення чинного на той час Кримінального кодексу України в частині, що передбачала смертну кару як вид покарання.

Конституційний Суд України, визнавши неконституційним затверджене Кабінетом Міністрів України Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, яка застосовувала дозвільний порядок вибору особою місця проживання, забезпечив кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, вільне пересування і вільний вибір місця проживання як суттєвої гарантії свободи особистості, умови її професійного і духовного розвитку (рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).

Наведена практика Конституційного Суду України свідчить про те, що підставами для визнання законодавчих та інших правових актів неконституційними є не лише невідповідність їх нормам, але й духу, принципам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина.

Слід відмітити і таку обставину, що значну частину категорії справ щодо конституційності актів складали і складають розгляд спорів стосовно повноважень парламенту, Президента, Кабінету Міністрів України, інших конституційних органів державної влади України, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Особливо це було характерно для перших років функціонування Суду, коли відпрацьовувалися на практиці конституційні положення, які регламентували статус і питання взаємодії зазначених органів.

Другою підставою для визнання неконституційними законів та інших правових актів є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Конституційним Судом напрацьовані відповідні правові позиції з цього питання. Для характеристики зазначеної підстави слід передусім звернутися до рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп, в якому Конституційний Суд, надаючи офіційне тлумачення положень частин 2 і 3 ст. 84 Конституції України, окреслив окремі складові такої процедури щодо парламенту: закони, постанови, інші акти Верховної Ради України приймаються лише на її пленарному засіданні за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про Регламент Верховної Ради України необхідної кількості голосів на їх підтримку; на засіданнях Верховної Ради України народ ний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України. Порушення такої процедури ухвалення Верховною Радою України правових актів є підставою для визнання їх неконституційними, наголосив Конституційний Суд України в рішенні.

Згідно з іншою правовою позицією Суду, офіційне оприлюднення, опублікування закону є конституційно встановленою процедурою, необхідною для набрання ним чинності. За цією підставою, зокрема, рішенням від 17 липня 2009 р. № 17-рп Судом було визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання».

Узагальнюючи підходи Конституційного Суду, слід вказати, що:

— неконституційним може бути визнаний лише той правовий акт, у процесі прийняття чи ухвалення якого або набрання ним чинності були порушені процедурні вимоги, що встановлені безпосередньо Конституцією України, а не іншими правовими актами, зокрема Законом про Регламент Верховної Ради України. Посилання на порушення положень Регламенту як на порушення конституційної процедури є безпідставним;