Розділ XII Конституційний Суд України

— встановлення фактів правопорушень з боку народних депутатів України чи посадових осіб Верховної Ради України та порушень Регламенту до компетенції Конституційного Суду не належить, рівно як і проведення слідчих дій; з’ясовувати наявність спірного правопорушення і давати йому оцінку повинні відповідно до своїх повноважень правоохоронні органи та суди загальної юрисдикції.

Принципово важливим для розуміння позиції Конституційного Суду України щодо «процедурної» підстави визнання неконституційним правового акта є його рішення від 30 вересня 2010 р. № 20-рп, яким Суд визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-ГУ у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. У рішенні, зокрема, зазначається, що об’єктом конституційного контролю був не зміст Закону, а встановлена процедура його розгляду та ухвалення, що суворе дотримання такої процедури є однією з умов легітимності законодавчого процесу, та констатується, що Верховною Радою України були порушені вимоги статей 19 та 159 Конституції України, коли було застосоване «пакетне голосування» трьох різних проектів з різною процедурою їх розгляду та ухвалення, та прийняття остаточного тексту Закону 2222 без висновку Конституційного Суду України.

Ухвалення рішення Конституційним Судом України про визнання неконституційними законів, інших правових актів або їх окремих положень зумовлює втрату ними чинності з дня ухвалення такого рішення. Як зазначив Конституційний Суд, закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (рішення від 24 грудня 1997 р. № 8-рп). Правовий акт або його окремі положення, що визнані неконституційними, не можуть бути прийняті повторно в тій самій редакції. Відхилення від такого підходу свідчило б про порушення конституційних приписів щодо обов’язковості виконання рішень Конституційного Суду України.

Визнання законів, інших правових актів або їх окремих положень неконституційними є підставою для скасування в установленому порядку положень правових актів, які ґрунтуються на актах, визнаних неконституційними. Такий підхід відповідає закріпленим у чинній Конституції України принципам правової держави, а також ієрархії джерел (форм) права. Не можуть також виконуватись і рішення правозастосовчих органів, що були прийняті відповідно до правового акта, визнаного пізніше неконституційним, а якщо виконання було розпочато, воно має бути припинено.

Важливим для врегулювання відповідних правовідносин є положення ст. 74 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», згідно з яким Конституційний Суд може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. Водночас незалежно від такої вказівки відповідно до ст. 361 Цивільного процесуального кодексу України визнання неконституційним закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, який був застосований судом при вирішенні справи, є підставою для перегляду рішень або ухвал судів, а також судових наказів за ново- виявленими обставинами.

Не можна не згадати про правові наслідки визнання неконституційним закону, застосовані Конституційним Судом України у вже згадуваних рішеннях від 7 липня 2009 р. № 17-рп та від 30 вересня 2010 р. № 20-рп. Суд, зокрема вказав, що визнання неконституційним Закону № 2222 означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені зазначеним Законом. Аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення рішення від 7 липня 2009 р., у результаті якого положення Закону України «Про Конституційний Суд України» відновили свою дію у попередній редакції.

Конституційний Суд України за всієї юридичної сили своїх рішень та висновків не наділений правовими механізмами, здатними змусити у необхідних випадках виконувати їх. Безумовне виконання зазначених актів повинно ґрунтуватися на високому і непохитному авторитеті Суду, твердій позиції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб щодо неухильного додержання Конституції України, а також на належному рівні виконавської дисципліни, правової культури.

Частиною 3 коментованої статті передбачається відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами чи діями, визнаними неконституційними. Спеціального закону до цього часу не прийнято, хоча Конституційний Суд прийняття закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування, назвав позитивним обов’язком держави (рішення від 7 жовтня 2009 р. № 25-рп).

До його прийняття відшкодування шкоди, завданої, наприклад, фізичній особі, може здійснюватися в загальному, зокрема судовому порядку, адже ст. 56 Конституції України передбачено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право може бути реалізовано шляхом звернення до суду загальної юрисдикції із позовом про відшкодування відповідної шкоди, який відповідно до ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України може застосувати закон, що регулює подібні відносини, зокрема положення ст. 1175 Цивільного кодексу України.

Конституційний Суд України, даючи в рішенні від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г. П. офіційне тлумачення положення частини 2 ст. 55 Конституції України, зазначив, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дію чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах.

Стаття 153.

Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Законом, що встановлює порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ, є Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» з наступними змінами (далі — Закон).

У цьому Законі закріплено завдання, основні принципи та організацію діяльності Конституційного Суду України, конкретизовано конституційний порядок призначення суддів Конституційного Суду України, вступу судді на посаду, виборів Голови Конституційного Суду України та його заступників, гарантії діяльності суддів, визначено форми звернення до Суду (подання та звернення), вимоги до них, суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення. Значну увагу приділено врегулюванню конституційного провадження, його особливостей у справах залежно від питань, які мають вирішуватися Судом відповідно до його повноважень. Зокрема, Законом передбачено створення колегій суддів, постійних та тимчасових комісій Конституційного Суду, регламентовано їх компетенцію, колегіальні форми роботи Суду — засідання та пленарні засідання, а також питання, які розглядаються на цих засіданнях. Визначено загальну процедуру прийняття Судом рішень і надання висновків, а також порядок їх виконання.

Статтею 3 Закону передбачено, що організація внутрішньої роботи Конституційного Суду України регламентується актами, які приймаються самим Конституційним Судом. Одним із таких актів є Регламент Конституційного Суду України, затверджений рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р. з наступними змінами. Нині діє Регламент у редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 р. Регламентом докладніше з додержанням положень Конституції України та Закону визначається порядок обрання Голови Конституційного Суду України, його заступників; утворення колегій та комісій суддів Конституційного Суду України; призначення їх керівників та керівника Секретаріату Конституційного Суду України; порядок розгляду конституційних подань та звернень у колегіях суддів, на засіданні та пленарному засіданні Конституційного Суду України; прийняття рішення, надання висновку у справах; офіційне оприлюднення актів Конституційного Суду та ін.

Основними організаційно-правовими формами роботи Конституційного Суду України є засідання та пленарні засідання Суду, а також засідання колегій суддів. На пленарних засіданнях, які є повноважними, якщо на них присутні не менш ніж дванадцять з вісімнадцяти суддів, вирішуються основні питання компетенції Суду: розглядаються справи, провадження яких відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями, ухвалюються рішення та даються висновки, приймаються ухвали. Розгляд справ на пленарних засіданнях може проводитися у формі усних слухань, коли безпосередньо заслуховуються всі учасники конституційного провадження, та письмових слухань, тобто шляхом заслуховування та аналізу зібраних на попередніх стадіях конституційного провадження та залучених додатково в ході пленарного засідання матеріалів і документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Незалежно від форми слухання, розгляд справ на пленарному засіданні Суду проводиться відкрито, за винятком тих випадків, коли розгляд справи на відкритому засіданні може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом. Тоді за ухвалою Суду справа розглядається у закритому режимі. Рішення, висновок Конституційного Суду України вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів.

Конституційний Суд України на своїх засіданнях розглядає питання щодо відкриття провадження у справі у разі прийняття колегією суддів процесуальної ухвали про відмову у відкритті такого провадження, затверджує персональний склад колегій суддів, Регламент Суду, структуру і штати Секретаріату Конституційного Суду, утворює постійні комісії, взагалі вирішує організаційні, фінансові, кадрові та інші питання, які не є предметом розгляду пленарного засідання Суду. При цьому засідання Суду є повноважними за наявності на ньому не менш як одинадцяти суддів, а рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини суддів Конституційного Суду, які брали участь у засіданні, крім випадків, передбачених у Законі та Регламенті.

У складі Конституційного Суду України для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та конституційними зверненнями утворені три колегії на чолі із секретарями, на засіданнях яких приймаються процесуальні ухвали про відкриття провадження у справі або про відмову

у відкритті такого провадження. На засіданнях колегії затверджується кандидатура судді-доповідача, яка є основною процесуальною особою, відповідальною за підготовку матеріалів справи до розгляду справи в колегії суддів, на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Як допоміжні робочі органи з питань організації внутрішньої діяльності Суду діють постійні комісії. Утворені такі постійні комісії Конституційного Суду України: з питань регламенту та етики; з питань бюджету та кадрів; з питань наукового та інформаційного забезпечення; з міжнародних зв’язків.