Розділ «КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО»

Стаття 1221. Місце відкриття спадщини

1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

1. Для цілей спадкування суттєвого значення не має місце проживання фізичної особи — спадкодавця, як воно визначається в ст. 29 ЦК (житловий будинок, квартира, інше приміщення). Значення має місце проживання, як воно визначене в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [168] (адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік). Місце відкриття спадщини має значення для визначення нотаріуса, який видає свідоцтво про право на спадщину (ст. 66 Закону «Про нотаріат» [57]), який вживає заходів до охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат»; ст. 1283 ЦК), для визначення органу місцевого самоврядування, який має право звернутись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК) тощо.

2. У разі відсутності відомостей про місце проживання спадкодавця, місцем відкриття спадщини визнається місце знаходження нерухомого майна, яке належало спадкодавцеві на праві власності, або основної його частини. Основна частина нерухомого майна має визначатись відповідно до її оцінки органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підстав для врахування ринкової вартості нерухомого майна в даному випадку немає, оскільки тут ідеться про суто формальні цілі визначення основної частини майна — визначення нотаріуса, який має здійснювати відповідні нотаріальні дії, визначення органу, що має звертатись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою тощо. Викладене стосується і рухомого майна.

3. Відповідно до п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] місцем відкриття спадщини у разі смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися поза місцем свого постійного проживання, визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на військову службу або до вступу на навчання. Це саме правило слід застосовувати за аналогією до осіб, які померли в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Україна є учасником Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної країнами Співдружності Незалежних Держав [13]. Відповідно до ст. 45 цієї Конвенції у випадках смерті спадкодавця, в тому числі громадянина України, застосовується законодавство про спадкування країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Лише спадкування нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства тієї країни, на території якої таке майно знаходиться. Подібні правила встановлені ст. 70 Закону «Про міжнародне приватне право» [184].

Стаття 1222. Спадкоємці

1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).

1. У ст. 1222 ЦК визначаються особи, що мають спадкову правоздатність. На відміну від цієї статті, ст. 1223 ЦК встановлює юридичні факти, за яких виникає суб’єктивне право на спадкування у конкретної особи.

2. У ч. 1 ст. 1222 ЦК визнається право двох категорій фізичних осіб бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Такими є фізичні особи, в тому числі і особи без громадянства, які є живими на час відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1220 ЦК), а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Останні — це не обов’язково діти спадкодавця.

3. Інші особи, крім зазначених у ч. 1 ст. 1222 ЦК, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Такими є будь-які юридичні особи (приватного і публічного права), в тому числі іноземні, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Не виключається спадкування за заповітом іноземними державами, іншими організаціями, які є суб’єктами цивільного права інших країн та визнаються такими в Україні на засадах взаємності, міжнародними організаціями, цивільна правосуб’єктність яких визнається відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Стаття 1223. Право на спадкування

1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 — 1265 цього Кодексу.

3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Стаття 1223 ЦК визначає перший етап у розвитку права на спадкування — етап його виникнення на стороні спадкоємців. Про факт смерті спадкодавця тут не зазначається, оскільки про цей юридичний факт йдеться у попередніх статтях. Тому тут зазначається про заповіт як юридичний факт, що породжує право на спадкування. Далі зазначається про юридичні факти, необхідні для виникнення права на спадкування за відсутності заповіту.

2. Установлюється день виникнення права на спадкування. Цей день співпадає з часом відкриття спадщини, яким є день смерті фізичної особи — спадкодавця.

3. Особи, у яких виникає право на спадкування за законом, визначаються у ст. 1223 шляхом посилання на ст. 1261 — 1265 ЦК.