Розділ «КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО»

Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

1. У ст. 1233 ЦК наводиться визначення заповіту. Поняттям заповіту не охоплюється розпорядження, яке може дати банку (фінансовій установі) вкладник на випадок свої смерті. Але до цього розпорядження можуть застосовуватись за аналогією деякі положення Цивільного кодексу щодо заповіту. До умови договору особистого страхування, відповідно до якої страхувальник призначає особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, положення Цивільного кодексу про заповіт застосовуватись не можуть.

Стаття 1234. Право на заповіт

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, таке право мають особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття), особи, які не досягли повноліття, але вступили в шлюб, який належне зареєстрований (ч. 1, 2 ст. 34 ЦК). Право на заповіт мають також особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором або записані батьком або матір’ю дитини, якщо їм надана повна цивільна дієздатність у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦК. Таке право мають і особи, які досягли шістнадцяти років, які зареєстровані як підприємці і які набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК. З іншого боку, не мають права на заповіт особи, визнані недієздатними (ст. 39 — 42 ЦК), і особи, цивільна дієздатність яких обмежена за рішенням суду.

2. Оскільки заповіт підлягає посвідченню нотаріусом (ч. 3 ст. 1247 ЦК), практично виключається порушення вимоги ч. 2 ст. 1234 ЦК про здійснення права на заповіт особисто. Але навіть пряме зазначення в ч. 2 ст. 1234 ЦК про заборону вчинення заповіту через представника не є підставою для визнання цього правочину нікчемним, оскільки ч. 2 ст. 1234 ЦК не встановлює прямо правила про нікчемність заповіту, вчиненого з порушенням ст. 1234 ЦК. Підставою недійсності (нікчемності) заповіту, вчиненого через представника, є ч. 1 ст. 1257 ЦК.

Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім’ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб’єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спадкоємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов’язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках.

2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спадкування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин.

3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадкувати обов’язкову частку у спадщині незалежно від заповіту. Це оригінальна правова конструкція. Є правочин. Закон його не визнає нікчемним. Суд не визнав його недійсним. Але права та обов’язки, що випливають із цього правочину, реалізуються лише в частині, в якій вони не суперечать праву відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині.

4. Позбавлення осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов’язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували на час відкриття спадщини: особа може належати до категорії осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, на день складення заповіту, але до дня відкриття спадщини вона може втратити такий статус чи навпаки.

5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в заповіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спадкують за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.

Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом

1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому.