Розділ «КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА»

3. Надання суб’єкту речового права можливості пред’явити позов про витребування речі у разі невиконання недобросовісним володільцем обов’язку повернути річ не перешкоджає вчиненню позову за відсутності доказів пред’явлення вимоги про повернення речі.

ГЛАВА 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

1. У ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут визначається як право користування чужим майном. Проте із спеціальних правил (зокрема, із ч. 3, 7 ст. 403 ЦК) випливає, що зміст сервітуту не обмежується правом користувача та обов’язком власника (володільця), що кореспондує цьому праву. Отже, сервітут являє собою досить складні правовідносини.

2. Положення Цивільного кодексу, що присвячені сервітуту, охоплюють собою лише відносини між суб’єктом сервітуту (користувачем) та власником речі, щодо якої встановлено сервітут. У ст. 403 — 407 ЦК, а також у ст. 98 — 102 Земельного кодексу [38], зовсім не йдеться про те, що суб’єкту сервітуту належать якісь права щодо третіх осіб. Але такі права є, оскільки сервітут визнається видом речових прав на чуже майно. Мається на увазі, що абсолютному праву суб’єкта сервітуту на обмежене користування річчю кореспондує обов’язок будь-якої особи, в тому числі і власника речі, не чинити перешкод для такого користування. Відповідно до ст. 396 ЦК суб’єкту сервітуту надається можливість захищати свої права перед третіми особами тими ж способами, що встановлені для захисту права власності. Цим твердженням не заперечується та обставина, що до змісту сервітуту належать і відносні права та обов’язки власника речі та суб’єкта сервітуту на ту ж річ, що випливають із закону, договору, заповіту або рішення суду.

3. Оскільки відносини щодо сервітуту виникають перш за все між двома конкретними суб’єктами, вони могли б регулюватись нормами зобов’язального права. І сторони не позбавлені права укласти договір про умови обмеженого користування майном, уникаючи з метою запобігти ситуації правової невизначеності використання терміну «сервітут», та зазначити в договорі на те, що їх відносини регулюються нормами зобов’язального права. Такий договір може укладатись і щодо земельної ділянки, оскільки положення ст. 98 — 102 Земельного кодексу, що регулюють відносини з приводу сервітуту, є цивільно-правовими і допускають відступлення в договорах від їх положень. Але було б неприпустимим надання власником земельної ділянки іншій особі права обмеженого користування земельною ділянкою в іншій правовій формі, ніж сервітут.

4. Навіть за відсутності в договорі посилання на те, що він укладається з метою виникнення зобов’язання, навіть пряме зазначення в договорі на те, що він укладається з метою встановлення сервітуту, до нього та відносин, що виникають на його підставі, за аналогією можуть застосовуватись норми зобов’язального права, оскільки чинне законодавство містить украй обмежену кількість положень щодо сервітуту, а характер відносин між власником та користувачем (суб’єктом сервітуту) дає можливість застосовувати до них норми зобов’язального права. Зокрема, у разі встановлення сервітуту договором до відносин сторін застосовуються положення Цивільного кодексу про договори.

5. Об’єктом сервітуту може бути тільки нерухоме майно. Якщо об’єктом сервітуту є земельна ділянка або інші природні ресурси, сервітут називається земельним.

Земельний сервітут може бути наданий власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки. У цьому випадку сервітут зберігає чинність при переході до іншої особи права власності на названу земельну ділянку чи права користування нею. Особистий сервітут може надаватись будь-якій особі. Особистий сервітут може бути і земельним.

6. Як сервітут не можуть бути кваліфіковані відносини щодо передання речей у користування на підставі договору найму (оренди). Стосовно земельного сервітуту із ч. 1 ст. 404 ЦК і ст. 98 ЗК [38] чітко випливає, що він полягає як раз в обмеженому користуванні майном. Відмінність житлового сервітуту від найму житла помітна менше. Вона полягає тільки в підставах виникнення. В інших випадках слід ураховувати, що відповідно до загального правила ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут може встановлюватись для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, якщо є можливість задовольнити потребу в користуванні майном у будь-якій іншій правовій формі, сервітут встановлюватись не може.

Разом із тим, у силу спеціального положення закону сервітут може встановлюватись, хоча і була можливість задовольнити потребу суб’єкта сервітуту в інший спосіб.

Зокрема, наявність у члена сім’ї власника помешкання іншої можливості задоволення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім’ї на користування цим помешканням, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК або бажання суб’єкта сервітуту.

7. Земельний сервітут регулюється спеціальними правилами ст. 98 — 102 Земельного кодексу. Положення Цивільного кодексу можуть поширюватись на відносини щодо земельного сервітуту лише в тих випадках, коли вони можуть бути кваліфіковані як спеціальні правила.

8. Розмежування сервітуту, що встановлений заповітом, та речового права відказоодержувача за соціально-економічним змістом є неможливим. Але юридичні особливості цих двох правових конструкцій є суттєвими:

1) нормативно-правова підстава заповідального відказу і сервітуту є різною навіть тоді, коли останній встановлюється заповітом. Заповідальний відказ установлюється на підставі ст. 1238 ЦК, а сервітут у заповіті може бути встановлений відповідно до ст. 1246 ЦК;

2) земельний сервітут є платним. Інше може бути передбачено лише законом (ч. 3 ст. 101 ЗК). Це посилання до закону не можна тлумачити як таке, що воно відсилає до ч. 3 ст. 403 ЦК: спеціальний закон не відсилає до загального, якщо тільки не йдеться про звичайне зазначення на здійснення права чи виникнення обов’язку відповідно до закону чи законодавства. Відступати від правила про платність земельного сервітуту не можна в судовому рішенні, що стало підставою сервітуту, але можна в договорі чи в заповіті. Право користування земельною ділянкою на умовах заповідального відказу є завжди безоплатним.

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.