Розділ «КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА»

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

1. Право обмеженого користування чужим майном може бути встановлене безпосередньо законом, а також договором, заповітом, рішенням суду. Безпосередньо законом, незалежно від договору, заповіту, рішення суду, будь-якого іншого волевиявлення власника, встановлено право членів сім’ї власника помешкання на користування цим помешканням (ст. 405 ЦК). Земельний сервітут безпосередньо законом не встановлюється. Власникові або землекористувачеві земельної ділянки надається лише право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (ст. 100 ЗК; ч. 2 ст. 404 ЦК). На вимогу власника земельної ділянки або землекористувача його право на обмежене користування чужою земельною ділянкою може бути встановлене договором, що укладається з власником земельної ділянки. За відсутності згоди власника земельної ділянки особа, що вимагає встановлення сервітуту, має право звернутись до суду з вимогою про покладення на власника земельної ділянки обов’язку надати право користування майном на умовах сервітуту. Можливість установлення заповітом сервітуту на майно, зазначене в ст-. 401 ЦК, не обмежується. Воно погоджується із ст. 1246 ЦК, що надає спадкодавцеві право встановити в заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, а також щодо нерухомого майна. Наявність спеціального правила ст. 1246 ЦК, що передбачає встановлення сервітуту в заповіті, виключає застосування до відповідних відносин положень щодо заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК).

2. Стаття 99 Земельного кодексу встановлює види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту.

3. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом унесення запису до бази даних державного реєстру земель (п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» [306]).

4. Указуючи у ч. 3 ст. 402 ЦК на вирішення судом питання про встановлення сервітуту та про його умови має різний зміст стосовно окремих частин відповідного судового рішення. Питання про встановлення сервітуту за наявності юридичного факту, з яким закон пов’язує можливість виникнення права на встановлення сервітуту, суд зобов’язаний вирішити на користь позивача, який вимагає встановлення сервітуту. Решту питань, зокрема про умови сервітуту, суд вирішує з урахуванням всіх обставин справи.

Стаття 403. Зміст сервітуту

1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4. Сервітут не підлягає відчуженню.

5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

1. Оскільки сервітут включає до себе, серед інших, правовідносини між власником речі та особою, що одержала право на обмежене користування нею, зміст сервітуту складають взаємні права та обов’язки сторін цих правовідносин. До змісту сервітуту належать також абсолютні права суб’єкта сервітуту, яким кореспондують пасивні обов’язки всіх осіб, в тому числі і власника об’єкта сервітуту, не порушувати права суб’єкта сервітуту.

2. Більш конкретно, ніж у ст. 403 ЦК, зміст земельного сервітуту встановлюється договором, рішенням суду, заповітом. Стаття 405 ЦК та ст. 156 Житлового кодексу [29] встановлюють правила про зміст житлового сервітуту.

3. Сторони договору При погодженні умов сервітуту відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК вправі відступити від положень цивільного законодавства (за встановленими винятками). Таке ж право має заповідач при складенні заповіту. Це положення земельного законодавства поширюється і на норми, що формулюються у Земельному кодексі [38] та стосуються сервітуту. Зокрема, допускається відступлення від правила ч. 3 ст. 101 ЗК, відповідно до якого винятки із правила про платний характер сервітуту встановлюються законом, відступати можна. Отже, договором, яким встановлюється земельний сервітут, також може бути передбачено, що користування річчю на підставі сервітуту є безоплатним.

4. Частину 4 ст. 403 ЦК слід тлумачити як таку, від якої не можна відступати при укладенні договору чи складенні заповіту (неприпустимість такого відступлення випливає із змісту ч. 4 ст. 403 ЦК). Стосовно земельних ділянок чинною є ч. 2 ст. 101 ЗК, яка імперативною нормою забороняє купівлю-продаж, заставу сервітуту або передання його іншій юридичній або фізичній особі на будь-якій правовій підставі. Відступлення в договорі про встановлення сервітуту чи в заповіті від положення ч. 5 ст. 403 ЦК також не відповідало б ч. 3 ст. 6 ЦК. Від положень ч. 6, 7 ст. 403 ЦК відступати можна. Проте правочин на відчуження сервітуту не є нікчемним, а визнається недійсним судом на вимогу суб’єкта, чиє право порушується таким правочином.

5. Стаття 403 ЦК передбачає відшкодування збитків суб’єктом сервітуту власникові речі. Потреба у включенні цього правила до ст. 403 ЦК могла б бути виправданою тим, що на відносини між власником речі та суб’єктом сервітуту не поширюється чинність ст. 623 ЦК, що передбачає відшкодування кредитору боржником збитків, що заподіяні порушенням зобов’язання. Але ж положення про відшкодування збитків (шкоди) тепер формулюється в ст. 22 ЦК, що прямо поширюється на відносини щодо сервітуту. Наявність у Цивільному кодексі ст. 22 є підставою для твердження про те, що і власник несе перед суб’єктом сервітуту обов’язок відшкодувати збитки, якщо вони завдані порушенням його обов’язків, що включаються до змісту сервітуту.