Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Серед абсолютних теорій покарання вирізняють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї – мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (Божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів протягом усього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинений злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, яке завдав винний. Наприклад, за вбивство – смертна кара, за статеві злочини – кастрація, за майнові – каторга на різні строки, за образу – застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженого тощо. Серед відносних теорій найбільшого поширення набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримуються багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примусу, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, ця теорія є теорією загального попередження, згідно з якою покарання повинно впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. Фейєрбах вважав, що покарання повинно давати особі, що вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. За погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі самі ідеї відстоювали й послідовники теорії виправлення, на думку яких покарання має забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику. Тому в середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а і їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в інших – мета запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання – одне з найпринциповіших питань кримінального права. Від його вирішення залежить не лише побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але й цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

Частина 2 ст. 50 КК України закріпила: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність».

На підставі цього можна виокремити такі цілі покарання:

1) кара;

2) виправлення засуджених;

3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

4) запобігання вчиненню злочинів із боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміють не жорстоку помсту чи відплату особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтацію законодавцем суду на застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов’язується з появою в засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, який виключає повторне вчинення злочинів. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше – виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; розривом злочинних зв’язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також із тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; ізоляцією винного від суспільства.

Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських та релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається:

1) невідверненістю виконання покарання;

2) наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: загроза законом покарати будь-кого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів; судовим розглядом справи про злочин відкрито, з викриттям усіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання;

3) публічністю вироку – проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей, переважно знайомих засудженому і т. ін;

4) правовою пропагандою.

Найбільші зміни законодавства торкнулися системи покарань, побудованої з метою орієнтувати суди на призначення порівняно м’якого покарання за принципом «від менш суворого до більш суворого».

Вибір системи визначається культурою й умовами життєдіяльності суспільства. Сама ж система покарань формується під впливом відповідності між злочином та соціальною реакцією на нього. Тому до нового КК України не включені такі види покарань, що раніше зустрічались у радянській правозастосовчій практиці, як звільнення з посади, громадський осуд, позбавлення батьківських прав, спрямування до виховно-трудового профілакторію і смертна кара. Разом із тим, новий КК України містить низку нових видів покарань, раніше невідомих кримінальному праву України і правозастосовчій практиці. До них належать громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі.