Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Потурання злочину полягає в тому, що особа, яка зобов’язана була та могла протидіяти скоєнню злочину, такому злочину не перешкоджає і тому він вчинюється. Воно характеризується бездіяльністю особи.

Потурання можливо на стадії незакінченого злочину. Кримінально-правова оцінка потурання, як і приховування злочину, значною мірою залежить від суб’єктивного моменту – чи було воно заздалегідь обіцяно. Якщо потурання було заздалегідь обіцяне і його змістом було усунення перешкод для скоєння злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва). А якщо потурання не було заздалегідь обіцяне, то за наявності підстав воно може бути визнано відповідним службовим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК України).

Стосовно відповідальності за невдале підбурювання або пособництво слід визначити, що підбурювання та пособництво вважається невдалим, коли дії співучасників не досягли бажаного результату: виконавець зовсім не скоїв злочину, хоча спочатку мав намір це зробити або відразу ж відмовився від цього. Діяльність співучасників тут не обмежилася виявленням умислу, оскільки вони виконали певні дії, спрямовані на схиляння особи до скоєння злочину або надання йому допомоги. Їхня діяльність не досягла бажаного результату, але вони зробили все, що вважали за необхідне.

Чинне кримінальне законодавство не містить норм, які регулюють відповідальність осіб при невдалій організаційній діяльності, підбурюванні та пособництві. Однак, виходячи із загальних положень кримінального права, така діяльність потребує оцінки як замах на невдале підбурювання та пособництво і кваліфікуватиметься за ст. 15 та ст. 27 КК України.

Співучасть у злочині зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що окрім загальних властивостей суб’єктів для їх виконавців характерна і наявність додаткових якостей, викладених у статтях Особливої частини КК України. До цих злочинів належать службові, транспортні, військові та деякі інші.

Питання про можливість співучасті загального суб’єкта у злочинах, вчинених тільки спеціальним суб’єктом, є дискусійним. Переважає точка зору, згідно з якою співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом можлива, однак загальні суб’єкти можуть виступати лише організаторами, підбурювачами або пособниками цих злочинів.

21.9. Покарання

Основним заходом кримінально-правового примусу та формою реалізації відповідальності є покарання. Слід зазначити, що інститут покарання, його призначення, звільнення від покарання і від його відбування у новому КК України зазнав кардинальних змін. Уявлення, що побутували раніше, відповідно до яких система кримінально-правових заходів позбавлена розумної підстави і лише являє собою хаотичне нашарування залишків різних століть, які збереглися за звичкою, змінилося більш раціональною і позбавленою ідеологічних штампів концепцією, згідно з якою злочинність як соціальний процес реалізується в поведінці людей і в цьому розумінні підлягає характеристикам покарання, його регулюючій ролі, спеціально– і загальнопревентивної функціям.

Необхідність охорони правопорядку засобами державної влади визначає застосування заходів державного примусу до осіб, що порушили кримінально-правові заборони.

Уперше в чинному КК України визначено поняття покарання (ст. 50) як заходу примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Незважаючи на певну його дискусійність, пов’язану із належністю до певного покарання і його цілей до постулатів класичної шкоди кримінального права, слід завважити вагомість нормативного визначення покарання для подальшого розвитку української пенології.

З точки зору українського законодавця в розумінні покарання як санкціонованої державою кари, спрямованої на виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів засудженими й іншими особами і такої, що не має на меті завдання фізичних страждань і приниження людської гідності, закладено перспективи аналізу особливостей соціальної реакції на злочини за допомогою системи кримінально-правових заходів.

Слід виокремити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання:

1) покарання – це міра державного примусу. Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні межі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійснений спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Лише в межах покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, у яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, непередбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру;

2) державний характер примусового заходу. Це означає, що покарання може бути призначено тільки від імені держави і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що вчинила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання;

3) примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно-правової сфери зобов’язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб та органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерпіти позбавлення й обмеження, пов’язані із застосуванням до нього покарання;

4) кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є однією з ознак злочину. Зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у вчиненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить вину конкретної особи у вчиненні конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів;

5) покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст. 62 Конституції України, «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Згідно ж зі ст. 124 Конституції України «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами». Тобто жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання;

6) покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст. 88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність у разі вчинення нового злочину і зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним. Кримінально-правові наслідки судимості можуть знаходити свій вияв як: обставини, що обтяжують відповідальність, і це впливає на кваліфікацію злочину; обставини, що обтяжують покарання при його призначенні; обставини, що виключають чи обмежують звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

7) покарання за своїм змістом є карою, хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, що діється в КК України. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних та моральних страждань і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, в інших – переважають обмеження інших прав: займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання – ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими.

Мета покарання. Мета – категорія не кримінально-правова, а філософська. У філософії під метою розуміють передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв’язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З одного боку, мета є моделлю майбутнього, тим що треба ще досягнути, майбутній результат діяльності, з другого боку – вже існуючий образ бажаного результату. Проблема мети покарання цікавила багатьох учених і філософів протягом всієї історії. Чимало запропонованих ними концепцій і теорій не привели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак із цих численних теорій можна виокремити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).