Зовнішня політика Української Народної Республіки
Перша світова війна 1914-1918 pp. призвела до розпаду Російської імперії та появи незалежної Української держави. Бурхливі події національно-визвольного руху 1917 р. привели до влади Українську центральну раду (УЦР). Незалежний український парламент очолив політичний діяч, історик і професор Михайло Грушевський, що перебував на той час у вигнанні. Першими Універсалами (законами) Центральна Рада проголошувала право українського народу на самоврядування, створила виконавчий орган Генеральний Секретаріат та законодавчо закріпила українську автономію. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки (УHP) в межах федеративної Росії. Українському уряду не вдалося укласти мирний договір з більшовицькою Росією, яка наприкінці грудня 1917 р. розпочала проти України військові дії.
08 березня (23 лютого) 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) застрайкували робітники. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до них на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 15 (2) березня цар Микола II зрікся престолу. Думський комітет узгодив свої дії з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган – Тимчасовий уряд, що мав діяти до скликання установчих зборів, основною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.
Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, де керівні посади обіймали представники промислово- торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 17 (4) березня 1917 р. в Києві було створено Раду об'єднаних громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. У волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.
Товариство українських поступовців, організоване М. Грушевським, В. Єфремовим і Є. Чикаленком у 1908 р. як міжпартійний політичний блок, вийшло з підпілля і використало рекомендації Тимчасового уряду щодо створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 17 (4) березня в Києві одночасно з Радою об'єднаних громадських організацій було створено Українську центральну раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно- просвітніх, військових, студентських і наукових організацій, спілок та утворень.
Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах і на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі й Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, що не мали історичних аналогів. Уперше вони виникли під час революції 1905-1907 pp., а потім – у 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих формувань. У середині 1917 р. в дев'яти українських областях було створено 252 ради, зокрема 180 на Донбасі.
Соціалістичні партії соціал-революціонерів (есерів) та соціал-демократів (меншовиків), що мали вплив на робочі та солдатські ради впродовж перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не ставили завдання брати під контроль ради або державні органи, тому й підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики після повернення їхнього лідера В. Леніна з еміграції у квітні 1917 р., додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”, таким чином перешкоджаючі демократичному розвиткові революційних процесів. Здобуття контролю за радами і проголошення Радянської республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва насправді стало еквівалентом встановлення їхньої диктатури в економіці. Кількість більшовиків в українських землях швидко зростала – з 2 тис. перед революцією до 10 тис. на кінець квітня 1917 р. У Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі більшовики організовували робітничі та загони червоної гвардії, міліцію.
Національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. Так, М. Грушевський висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України в складі Росії.
За два місяці революції в Україні утворилися різноманітні політичні партії. На основі Товариства українських поступовців – Партія соціалістів-федералістів, яка мала значний вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Українська партія соціалістів-революціонерів стала однієї з найбільших серед національних партій. Партія українських соціал-демократів, очолена В. Винниченком та С. Петлюрою, своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків: у 1917 р. в ній налічувалося близько 5 тис. членів, а кількість меншовиків становила понад 50 тис.
23 (10) червня 1917 р. Центральна рада проголосила І Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. У ньому проголошувалося право українського народу на самоврядування, про функції Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Незабаром на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В. Винниченко. Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла II Універсал, де повідомляла про створення Генерального секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.
За кризових обставин, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тис. осіб. Однак своєю чисельністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським есерам. Поступово більшовики, які вирізнялися дисциплінованістю та агресивністю, та їх прибічники стали кількісно переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 21 (8) вересня Київська рада робітничих депутатів уперше визнала більшовицьку революцію.
7 листопада (25 жовтня) 1917 р. у Петрограді відбулося збройне повстання. Більшовики скинули Тимчасовий уряд та на II Всеросійському конгресі рад створили свій власний уряд – Раду народних комісарів – Раднарком, яку очолив Володимир Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада негайно відреагувала. В умовах фактичного двовладдя у Києві Центральна Рада 20 листопада 1917 р. видала III Універсал, що проголошував створення Української Народної Республіки. Водночас, прагнучи зберегти федеративну Росію, Центральна Рада не взяла до уваги найважливіші для новоствореної держави питання – територія, кордони, військо. Декларовані ПІ Універсалом заяви були занадто загальними, що не сприяло консолідації споконвічних українських земель.
Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Основною метою стало відокремлення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. Михайло Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.
В країні розгорнувся широкий рух створення державних органів республіки. 4 січня 1918 р. у київському готелі "Савой"[1] відбулося перше засідання міністерства закордонних справ, яке пізніше перебралося до будинку по вул. Терещенківській, 9. Першим міністром закордонних справ України, що очолив Генеральне секретарство міжнародних справ УНР[2], було призначено Олександра Шульгіна[3] з Української партії соціалістів- федералістів.
22 грудня 1917 р. Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін затвердили „Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ”.
Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р.[4]: „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада визнавши потрібніш приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:
1. послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.
2. звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав;
3. одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика України» автора Чекаленко Л.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішня політика Української Народної Республіки“ на сторінці 1. Приємного читання.
