Більшість країн цього регіону в своєму розвитку зверталося до засад неолібералізму. Перехід від соціалістичної моделі суспільства до ринкових механізмів призвів до помітних соціальних зрушень. У цих умовах з'явилися підстави щодо виникнення економічного популізму. На думку багатьох західних дослідників, представником цього напряму молена вважати Олександра Лукашенка (нар. 1954), від 1994 р. чинного президента Республіки Білорусь. Перебуваючи на посаді депутата парламенту Білорусі в 1990–1994 pp., він став відомим активними виступами проти корупції влади. У передвиборчій кампанії на посаду президента це був один із головних його аргументів. Лукашенко також обіцяв припинити "злодійську" приватизацію, розібратися з усіма економічними аферами, відновити тісні відносини з Росією. З допомогою референдуму О. Лукашенко отримав право на третій термін президентства. Більшість дослідників кваліфікують установлений в Білорусі політичний режим як авторитаризм президента країни. У зовнішній політиці О. Лукашенко активно вибудовував особливі відносини з Росією, що давало йому змогу отримувати енергетичні матеріали за найнижчими цінами. Значну увагу приділяє економічному розвитку, збереженню соціальних програм, властивих ще СРСР. Постійно апелює до простого народу, "бацьком" якого він себе уявляє, протиставляючи йому еліту, котра дбає лише про власні інтереси.
Однак найпомітнішим у країнах Центральної та Східної Європи став політичний популізм. Спільною базою для нього було те, що після руйнації соціалістичної моделі колишня правляча верхівка багатьох країн зуміла отримати доступ до державної власності й перевести її у приватну власність, а також залишитися при владі. Внаслідок цього дихотомія протистояння "простого" народу, який своєю працею в умовах соціалізму створив значні матеріальні цінності, й "корумпованою" комуністичною елітою, котра привласнила народне надбання, була властивою для більшості країн. Надалі таке протиставлення набуло іншого формату, але бінарна конструкція "добрий" народ – "погана" корумпована еліта, яка збагатилася в умовах незалежності, – постійно присутня в політичному дискурсі цих країн. Безумовно, проблема корупції є однією з найбільш актуальних.
Звернення політичних партій і лідерів до цієї проблеми передбачає не її розв'язання, а використання як інструменту для власного просування до влади і збереження себе при владі.
Найяскравішим представником цього напряму дослідники вважають В. Жириновського (нар. 1946), засновника і незмінного керівника Ліберально-демократичної партії Росії. Він відомий своєю скандальною поведінкою та гостроконтраверсійними політичними заявами, оцінками та пропозиціями. Формально йому особисто і його партії властива критична спрямованість проти влади, правлячої еліти, які протистоять простому народу. Активна участь у владі власне В. Жириновського та його партії (з 1993 р. ЛДПР постійно проходить до парламенту Росії, з 2000 р. В. Жириновський є заступником Голови Державної думи Росії) засвідчує умовність цієї опозиційності. До представників політичного популізму належать також В. Мечіяр (нар. 1942) та його партія "Рух за демократичну Словакію", В. Шешіль (нар. 1954) – лідер Сербської радикальної партії та інші політичні лідери та керівники партійних утворень країн цього регіону.
Багато сучасних дослідників зазначають зв'язок між популізмом і представницькою демократією. Представницька демократія передбачає існування інститутів, які виступають своєрідними посередниками між виборцями (народом) і елітою: парламент, вибори, законодавчий процес тощо. До цього треба додати спеціальні політичні інститути/політичних акторів – партії, суспільні рухи, групи інтересу, які намагаються отримати підтримку виборців (народу).
Політичний процес у межах представницької демократії передбачає існування циклів, пов'язаних з виборами. Власне під час виборів народ (виборці) доручають політикам представляти їхні інтереси в персональному та інституційному плані. Досить часто, особливо в умовах коаліційних урядів, які становлять більшість з-поміж європейських урядів*64, партії – учасниці коаліції в умовах пошуку прийнятного компромісу суттєво трансформують власні передвиборчі зобов'язання, в тім числі волю виборців. Цей контекст і є предметом критики сучасних популістів. Ми можемо навести низку чинників, які останнім часом стали своєрідним подразником відродження/розвитку популізму в демократичних країнах (ми маємо бути свідомими того, що елементи популізму ніколи не зникали з політичного життя всіх демократичних країн світу).
*64: {Згідно з нашими обрахунками у 1945–2006 pp. серед урядів 16 країн Західної Європи 65,5 % усієї кількості становили коаліційні уряди більшості та меншості (див.: Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А. С. Романюк. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 240).}
По-перше, підставою формування напруги є наявна зміна демократичної максими. Якщо раніше вона збігалась із формулою "демократія – право більшості", то наприкінці XX ст. демократична максима трансформувалась у формулу "показником/індикатором демократії є захист прав меншості". Власне конституційні гарантії прав індивіда, меншин, можливість захистити ці права в суді спричинюють незадоволення популістів, оскільки "загроженим" є право більшості – народу.
Другим чинником є співвідношення представницької та безпосередньої демократій. Традиційно популізм виступає за розвиток різних форм прямої демократії. Багато нових суспільних рухів, як-от екологічні, антиглобалістські, обстоюють засади та інститути безпосередньої демократії. Цьому ж сприяє розвиток сучасних засобів комунікації – Інтернет, мобільний зв'язок тощо.
Третій чинник – апелювання до національних цінностей і заперечення універсальних для всіх країн цінностей. У цьому контексті конкретним виявленням є євроскептицизм, який наголошує на самобутності національних властивостей, цінностей, що є "загроженими" з боку євробюрократів – євроеліти.
Четвертий чинник, на нашу думку, – це ускладнення процесу прийняття рішень і відповідно політичного процесу загалом у межах європейських національних держав. Виявленням цього є використання складних виборчих систем (панашажу, єдиного перехідного голосу, другого рівня розподілу мандатів тощо), доволі непростий процес творення коаліцій і наявність проблем щодо забезпечення стабільності коаліцій, існування багатьох рівнів акторів у процесі прийняття рішень (зазвичай конкретне рішення в межах національної держави суттєво залежить від позиції керівних інститутів ЄС). Усе це призводить до непрозорості діяльності влади, ускладнює розуміння "простим виборцем" сутності політичного процесу, сприяє формуванню підозр і відповідно веде до зацікавленості у "простій, зрозумілій" політиці.
Сучасний європейський популізм характеризується домінуванням негативного, протестного спрямування. Предмет критики традиційний – корупція, спотворення волі народу, турбота лише про інтереси правлячого класу і заможних верств, економічні та соціальні проблеми, погіршення життєвих стандартів тощо. Ці питання безпрограшні, оскільки конкретні приклади досить часто можна знайти в діях влади, а формулювання цих питань здатне забезпечити певний рівень підтримки "народу", особливо на виборах. Переважно популістична риторика властива опозиційним і позапарламентським партіям. Однак і владні партії не байдужі до цього (наприклад, Лейбористська партія Сполученого Королівства).
Отож, політична доктрина популізму є певним типом родового поняття, яке застосовують до широкого спектра дій, суспільних рухів, політичних партій, гасел, політичної поведінки, внаслідок чого ми маємо справу з багатьма різновидами популізмів. Нині популізм уже не використовують лише для означення своєрідного суспільного феномена країн Латинської Америки та окремих країн Третього Світу, де при владі перебувають харизматичні лідери. Він притаманний більшості країн. Застосування його в академічному форматі дає нам підстави трактувати популізм як своєрідну патологію демократичного суспільства або демократичних перетворень.
Запитання для самоконтролю
• 1. Які причини формування політичної доктрини популізму?
• 2. Чому популізм не можна трактувати як єдину, цілісну конструкцію?
• 3. На підставі чого можна розглядати аграрний популізм як складову частину популізму?
• 4. Чому популізм є своєрідним індикатором проблем у розвитку представницької демократії?
• 5. Економічний/господарський популізм спрямований на економічний розвиток суспільства, подолання бідності. Чому ж тоді його критикують?
• 6. Що спільного й особливого між популізмом і демагогією?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Політичний популізм у європейських країнах“ на сторінці 2. Приємного читання.
