Найбільший розголос отримали події, які відбулися в Чехословаччині в 1968 p., відомі в літературі як "Празька весна". Початок цим подіям поклало обрання 4 січня 1968 р. Першим секретарем ЦК КПЧ Олександра Дубчека (1921–1992), який розпочав реформи під гаслом "соціалізм з людським обличчям". У квітні 1968 р. вийшла в світ публікація "Чехословацька дорога до соціалізму", в якій було задекларовано перехід до багатопартійності, ліквідацію цензури, запровадження вільних виборів, реабілітацію тих, хто був необґрунтовано репресований у період сталінізму.
Людвік Вацулік (нар. 1926) у статті "2000 слів" проаналізував історичний розвиток Чехословаччини як соціалістичної країни, а також помилки, яких припустилася комуністична партія, закликав захищати керівництво країни, очолюване О. Дубчеком. Закінчилась "Празька весна" введенням військ країн – членів Варшавського договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія). Події, що відбувалися в Чехословаччині, можна трактувати як процес лібералізації соціалізму.
Логічним завершенням процесу десталінізації та фактичним початком процесу декомунізації став феномен єврокомунізму. Він виник у 1975 р. для означення плюралістичного напряму в міжнародному комуністичному русі. Предтечею єврокомунізму вважають: концепцію "поліцентризму" та Програму демократичного уряду народної єдності, яку прийняла в 1971 р. Італійська комуністична партія; концепцію "союзу французького народу", прийняту в 1974 р. Французькою комуністичною партією. Відчутний вплив на формування положень єврокомунізму мали дискусії щодо: інтервенції військ країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини; введення військ Радянського Союзу до Афганістану; оцінки мирного шляху розвитку Чилійської революції (1970–1973 pp.) та аналіз практики розвитку СРСР.
Засновниками нового напряму стало керівництво Італійської, Іспанської та Французької компартій. Пізніше до них долучилася
Японська компартія, а після Конференції комуністичних і робітничих партій в Європі у Берліні (червень 1976 р.) єврокомунізм став домінуючим у розвинутих країнах Європи. Теоретичне обґрунтування засад єврокомунізму зробив керівник Іспанської комуністичної партії Сант'яго Каррільо (нар. 1915), автор праці "Єврокомунізм і держава" (1977). У березні 1977 р. у Мадриді лідери Італійської, Французької де Іспанської компартій підписали декларацію, яку вважають маніфестом цього руху. До головних положень єврокомунізму належать:
• єдність загальних засад революційної боротьби та історичної специфіки розвитку конкретної країни, її політичної системи, гео-політичного положення;
• заперечення можливості застосування зразків політичного й інституційного досвіду СРСР та інших соціалістичних країн щодо розвинутих демократичних країн;
• визнання політичних засад (парламентської демократії) та інститутів сучасного їм капіталістичного суспільства як базових, у тому числі визнання принципу "волі більшості";
• прийняття засад політичного плюралізму, в тому числі визнання і повага до результатів демократичних виборів;
• заперечення необхідності визнання конституційних гарантій керівної ролі комуністичної партії в суспільстві;
• заперечення диктатури пролетаріату як самостійного і необхідного етапу соціалістичної революції; наголошення на тривалому перехідному періоді без революцій, але з розширенням засад демократії;
• запровадження гарантій усіх громадянських прав і свобод;
• констатація, що побудова соціалізму не передбачає обов'язкового одержавлення засобів виробництва;
• відмова від домінації матеріалістичного світогляду як офіційної партійної ідеології та принципу демократичного централізму в організаційній побудові партій і прийняття світоглядного нейтралітету.
Фактично єврокомунізм декларував напрацювання своєрідного "третього шляху" між реальним соціалізмом і соціал-демократією, хоча за сутністю вимог його ідеологічне позиціонування було ближчим до соціал-демократії. На практиці європейські комуністи відмовлялися від багатьох концептуальних положень ленінізму. Вони визнавали, що агентами реформ, поряд з робітничим класом, мали бути фахівці-професіонали та буржуазія. В межах світового комуністичного руху вони виступали за автономію від КПРС та розвиток взаємодопомоги і співпраці між комуністичними партіями без жодного контролю з центру, тобто поза сферою КПРС.
Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації“ на сторінці 2. Приємного читання.
