Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

Історія західних політичних вчень

Найбільший розголос отримали події, які відбулися в Чехословаччині в 1968 p., відомі в літературі як "Празька весна". Початок цим подіям поклало обрання 4 січня 1968 р. Першим секретарем ЦК КПЧ Олександра Дубчека (1921–1992), який розпочав реформи під гаслом "соціалізм з людським обличчям". У квітні 1968 р. вийшла в світ публікація "Чехословацька дорога до соціалізму", в якій було задекларовано перехід до багатопартійності, ліквідацію цензури, запровадження вільних виборів, реабілітацію тих, хто був необґрунтовано репресований у період сталінізму.

Людвік Вацулік (нар. 1926) у статті "2000 слів" проаналізував історичний розвиток Чехословаччини як соціалістичної країни, а також помилки, яких припустилася комуністична партія, закликав захищати керівництво країни, очолюване О. Дубчеком. Закінчилась "Празька весна" введенням військ країн – членів Варшавського договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія). Події, що відбувалися в Чехословаччині, можна трактувати як процес лібералізації соціалізму.

Логічним завершенням процесу десталінізації та фактичним початком процесу декомунізації став феномен єврокомунізму. Він виник у 1975 р. для означення плюралістичного напряму в міжнародному комуністичному русі. Предтечею єврокомунізму вважають: концепцію "поліцентризму" та Програму демократичного уряду народної єдності, яку прийняла в 1971 р. Італійська комуністична партія; концепцію "союзу французького народу", прийняту в 1974 р. Французькою комуністичною партією. Відчутний вплив на формування положень єврокомунізму мали дискусії щодо: інтервенції військ країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини; введення військ Радянського Союзу до Афганістану; оцінки мирного шляху розвитку Чилійської революції (1970–1973 pp.) та аналіз практики розвитку СРСР.

Засновниками нового напряму стало керівництво Італійської, Іспанської та Французької компартій. Пізніше до них долучилася

Японська компартія, а після Конференції комуністичних і робітничих партій в Європі у Берліні (червень 1976 р.) єврокомунізм став домінуючим у розвинутих країнах Європи. Теоретичне обґрунтування засад єврокомунізму зробив керівник Іспанської комуністичної партії Сант'яго Каррільо (нар. 1915), автор праці "Єврокомунізм і держава" (1977). У березні 1977 р. у Мадриді лідери Італійської, Французької де Іспанської компартій підписали декларацію, яку вважають маніфестом цього руху. До головних положень єврокомунізму належать:

• єдність загальних засад революційної боротьби та історичної специфіки розвитку конкретної країни, її політичної системи, гео-політичного положення;

• заперечення можливості застосування зразків політичного й інституційного досвіду СРСР та інших соціалістичних країн щодо розвинутих демократичних країн;

• визнання політичних засад (парламентської демократії) та інститутів сучасного їм капіталістичного суспільства як базових, у тому числі визнання принципу "волі більшості";

• прийняття засад політичного плюралізму, в тому числі визнання і повага до результатів демократичних виборів;

• заперечення необхідності визнання конституційних гарантій керівної ролі комуністичної партії в суспільстві;

• заперечення диктатури пролетаріату як самостійного і необхідного етапу соціалістичної революції; наголошення на тривалому перехідному періоді без революцій, але з розширенням засад демократії;

• запровадження гарантій усіх громадянських прав і свобод;

• констатація, що побудова соціалізму не передбачає обов'язкового одержавлення засобів виробництва;

• відмова від домінації матеріалістичного світогляду як офіційної партійної ідеології та принципу демократичного централізму в організаційній побудові партій і прийняття світоглядного нейтралітету.

Фактично єврокомунізм декларував напрацювання своєрідного "третього шляху" між реальним соціалізмом і соціал-демократією, хоча за сутністю вимог його ідеологічне позиціонування було ближчим до соціал-демократії. На практиці європейські комуністи відмовлялися від багатьох концептуальних положень ленінізму. Вони визнавали, що агентами реформ, поряд з робітничим класом, мали бути фахівці-професіонали та буржуазія. В межах світового комуністичного руху вони виступали за автономію від КПРС та розвиток взаємодопомоги і співпраці між комуністичними партіями без жодного контролю з центру, тобто поза сферою КПРС.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.

  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму

  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації
  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ