Суспільно-політична доктрина ісламізму

Історія західних політичних вчень

• я вірю, що мусульманин повинен працювати і заробляти гроші, а будь-яка особа, що потребує пожертви, має право на частину моїх доходів у формі закаяту (добровільної пожертви. – А. P.);

• я вірю, що мусульманин відповідальний за свою сім'ю, а його обов'язком є захист її здоров'я, віри, моральності;

• я вірю, що обов'язком мусульманина є повернення слави ісламу шляхом промоції відродження його народів і законодавства;

• я вірю, що причина відсталості мусульман полягає в їхньому відході від релігії. Основою реформи має бути повернення до приписів та норм ісламу. Вірю, що це можливо за умови, якщо всі мусульмани працюватимуть задля досягнення цієї мети, а доктрина "Братів мусульман" буде реалізована"*34.

*34: {Banna Hasan al. Credo of the "Muslim Brotherhod" / Hasan al. Banna // Contemporary Arab Political Thought ; ed. by Anouar Abdel-Malek. – London: Zed Books, 1983. – P. 45–46.}

Хоча фундаменталізм і вимагає повернення до класичних засад ісламу, викладених в Корані (Священна Книга) та Сунні Пророка Мухаммеда (приклади життя Пророка Мухаммеда. – А. Р.), на практиці існують відмінні варіанти фундаменталізму.

Події січня 1978 р. – лютого 1979 p., унаслідок яких було повалено режим шаха Мохаммеда Рези Пехлеві та монархію, отримали назву ісламської революції. Її головним символом став аятола Рухолла Му-саві Хомейні (1902–1989). Він походив з родини ісламських священиків, здобув релігійну освіту, працював у теологічному ісламському центрі Кума. З 1963 р. перейшов у опозицію щодо режиму шаха позицію, і це було підставою для вислання його з країни. У 1979 р. він очолив ісламську антишахську революцію, а після її перемоги став вищим керівником ісламської республіки. Хомейні вважав, що тоді у світі існувала дихотомія: з одного боку – країни-пригноблювачі – США та СРСР, капіталізм і комунізм, Захід і Схід, з іншого – пригноблені мусульмани та народи Третього світу. Цим пояснювалось гасло революції: "Ні Схід, ні Захід – тільки іслам".

Відомо, що основні концепції "ісламської держави" Хомейні сформулював ще в 40-ві роки XX ст. і надалі їх розвивав. Він заперечував монархію як неісламську форму правління, наголошуючи, що в суспільстві, де проживають мусульмани, не можна застосовувати систему світського права, властиву західному світу, натомість у такому суспільстві мали домінувати закони/вимоги шаріату. Ісламське духовенство повинно було виконувати дорадчу та наглядову функцію при світських правителях, припускаючи можливість прямого клерикального правління ісламських лідерів. Сутність концепції влади аятоли Хомейні стала повністю зрозумілою лише після 1979 p., коли він став духовним і фактичним лідером країни. Вища влада належала Іранській революційній раді, що складалась з 15 старших духовних осіб, яких контролював аятола Хомейні. На загальних виборах обирали Іранське дорадче зібрання, яке приймало закони. Ці закони повинна була ратифікувати Рада охоронців Ісламської революції. Вона складалась з б релігійних і 6 світських правників, що мали перевіряти прийняті закони на відповідність їх засадам ісламу. В країні запроваджувалася державна ідеологія, в основу якої було покладено ісламську релігійну свідомість і ворожість до США як головного національного ворога. Правова система базувалась на нормах/положеннях шаріату. Була дозволена полігамія, заборонена контрацепція, сімейна зрада передбачала публічні покарання, всі жінки, в тім числі немусульманки, повинні були носити традиційний одяг. У п'ятницю відбувалися обов'язкові для всіх, у тім числі й для офіційних осіб, богослужіння. Під контролем духовенства опинилась не лише судова система, а й освіта та усі ЗМІ, велась активна боротьба з інакомисленням та опозицією. По суті в Ірані було встановлено систему "клерикального авторитаризму". На міжнародній арені пропагували ідеї експорту ісламської революції в мусульманські країни та країни Третього світу.

Досвід ісламських перетворень в Ірані мав потужний вплив на подальший розвиток фундаменталізму. В 1981 р. член Джамаат аль-Джигад убив президента Єгипту Анвара Садата. У 80-х роках у Пакистані та Судані було проголошено ісламські республіки і запроваджено шаріат. Активними носіями ідей фундаменталізму стали організації/рухи: "Джамаат аль-Джигад" в Єгипті, "Талібан" в Афганістані, "Хезболла" в Лівані та "Аль-Каіда" як універсальна міжнародна терористична організація.

Організація "Джамаат аль-Джигад" ("Суспільство священної війни") була створена у 1974 р. Її програмні засади сформульовані

у трактаті Мухаммеда алъ-Фарага (1954–1982) "Неіснуюча заповідь" ("Аль-Фаріда аль-Гаіба"). У трактаті повідомлялося про проголошення ісламської держави в Єгипті та ісламського халіфату в мусульманських державах шляхом ліквідації західного/світського і визнання ісламського. З цією метою мали створити організацію військового типу для ведення боротьби з чинною тоді в державі владою та заради підготовки народної революції. Головними засобами вважали збройну боротьбу, а рушійною силою – молодь. Після вдалого замаху на А. Садата керівництво організації заарештували та стратили. Це призвело до розколу організації, проте обидві її частини залишились на засадах фундаменталізму і обстоювали ідею встановлення ісламської держави.

Рух "Талібан" було створено у 1994 р. у провінції Кандагар (Афганістан). Лідером Руху став мулла Мухаммед Омар аль-Мумінун (нар. 1959 або 1962). Він здобув релігійну освіту, брав участь у війні проти радянських військ в Афганістані. У 1996 р. отримав титул еміра, що означає "керівник вірних". Після громадянської війни з 1996 до 2001 pp. Рух був при владі в Афганістані та на півночі Пакистану і дотримувався засад "чистого" ісламу. Головне гасло – звільнити усіх мусульман від ворожих/шкідливих ідей. На контрольованій талібами території було запроваджено право, яке ґрунтувалось на засадах шаріату. Не дозволялось дивитись телебачення, слухати музику, користуватись Інтернетом, навіть були заборонені окремі види спорту. Найбільше уваги було приділено становищу жінки, яку проголошувалося "постійним джерелом зла": лише присутність жінки поряд з мужчиною здатна була ввести його у гріх. Були заборонені усі жіночі школи та інші навчальні заклади; жінкам не дозволялось працювати, вони зобов'язані були носити традиційний одяг і обов'язково – чадру. Представників релігійних меншин жорстко переслідували. Після введення американських військ до Афганістану в 2001 р. еміра Омара звинуватили у тероризмі й оголосили в міжнародний розшук.

Організацію "Хезболла" ("партія Аллаха") було створено в Лівані у 1982 р. на зразок одноіменної іранської організації "Хезболла", яку зареєстрували у 1973 р. в умовах вторгнення Ізраїлю до Лівану і окупації ним півдня цієї країни в 1982–1985 pp. Задеклароване головне завдання організації – звільнення півдня Лівану, Палестини та мусульманських святинь шляхом знищення Ізраїлю. У маніфесті, оприлюдненому в 1985 p., була сформульована політична мета – встановлення "ісламського порядку", за яким суспільство буде ґрунтуватися на вимогах/положеннях Корану, Сунн і рекомендаціях мусульманських духовних лідерів, передусім аятоли Хомейні.

Організація визнавала клерикальне керівництво, тісні зв'язки з Іраном, вважала себе частиною всесвітньої ісламської революції й дотримувалась засад панісламізму. "Хезболла" провадила активну соціальну діяльність, зокрема утримувала лікарні, школи, засоби масової інформації, надавала соціальну допомогу. Внаслідок активного застосування засобів терору, в США, Сполученому Королівстві, Канаді, Ізраїлі та Австралії "Хезболлу" визнано терористичною організацією.

Нині терористичною організацією № 1 у світі визнано Аль-Каіду, яка була створена у 1988 р. Її очолює Усама бен Ладен (нар. 1957). Його особисті погляди та концептуальні засади організації досить часто визначають як радикальні, або як новий фундаменталізм. Підставою для цього є вимога від вірних бути готовими до джихаду (священної війни) щодо ворогів ісламу. Згідно з заявами Усами бен Ладена мета організації – радикалізація чинних ісламських організацій і об'єднань, створення нових там, де їх немає, припинення експансії США. Діяльність цієї країни розглядають як головну перешкоду розвитку мусульманських країн у напрямі ісламських суспільств. У 1998 р. Усама бен Ладен проголосив створення Світового ісламського фронту на базі багатьох фундаменталістських ісламських організацій, мета якого – боротьба зі сіоністами та "сучасними хрестоносцями". Виявами радикального фундаменталізму стали терористичні атаки 11 вересня 2001 р. у США, вибухи на залізниці в Мадриді 11 березня 2004 р. тощо. Ці та інші насильницькі дії дали підстави говорити про тоталітарний характер ісламського фундаменталізму.

Отож, розвиток конфесійних політичних доктрин у форматі християнства та ісламізму як головних світових релігій за кількістю вірних засвідчує, що:

• суспільно-політична доктрина Римо-католицької церкви поступово перейшла на демократичні засади, критикувала марксизм і реальний соціалізм, одночасно звернулась до проблем соціальної справедливості;

• у країнах, що розвиваються, передусім у Латинській Америці, простежується прагнення використовувати релігію і церкву заради соціальних перетворень, подолання злиденності населення;

• у країнах, де переважає мусульманське населення, посилюються наміри використовувати засади ісламу як своєрідної парадигми суспільно-політичного устрою; багатьом мусульманським країнам притаманне протистояння модерністського/прозахідного напряму та фундаменталізму, який у своєму розвитку виявляє тенденцію до радикалізації.

Запитання для самоконтролю

• 1. Яке значення мала енцикліка Папи Лева XIII "Rerum novarum" для суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суспільно-політична доктрина ісламізму“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.

  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму
  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ