Розділ III. Макроекономіка

3. Національний дохід

При визначенні макроекономічного ефекту використовуються ще й такі показники: національний дохід (НД) і національне багатство.

Національний дохід - це частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість (V + т).

Національний дохід - це один із основних узагальнюючих статистичних показників, який використовується в системі національних рахунків.

Першу спробу визначити джерела національного доходу зробили меркантилісти, які вважали, що багатство суспільства (вони не вживали термін "НД"нагромаджується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої).

Фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу. Вони вважали, що він створюється у сфері матеріального виробництва (в сільському господарстві і промисловості). Доповнив сферу створення національного доходу і К. Маркс, включивши до неї сферу матеріальних послуг.

Але сфера послуг у той час була розвинута дуже слабо. Тому у працях К. Маркса положення про те, що національне багатство створюється і в сфері послуг, не набуло вигляду теорії і за марксистською (звужувальною) концепцією національний дохід обчислювався без врахування нематеріальної сфери виробництва. Сьогодні в сфері послуг розвинутих країн зайнято близько 70 % всього працездатного населення.

Сучасні вчені притримуються розширювальної концепції щодо визначення джерела національного доходу. За нею, як нам відомо, будь-яка праця є продуктивною, а тому створює національний дохід. Внаслідок цього його виробниками вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників, служителів культу тощо. Критеріями для західних учених слугує отримання цими категоріями доходів. Західна економічна думка навчилася вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров’я і визначити їх внесок у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4-5 дол. прибутку.

За методикою західної економічної науки у сфері послуг створюється основна частка ВВП, в тому числі НД. У США наприкінці 90-х років у цій сфері було сконцентровано 85 % кадрового потенціалу вищої кваліфікації і створювалося 75 % ВВП.

Питання про джерело національного доходу не є чисто теоретичним, тобто відірваним від практики. Від його правильного вирішення залежить обґрунтувальна методика обчислення величини національного доходу, що виробляється в країні, статистичною службою держави.

Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшує показник економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав.

Загальновідомо, що національний дохід в Україні створюється у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у торгівлі та частково у громадському харчуванні, частково у сфері зв’язку.

При обчисленні національного доходу слід уникати повторного рахунку, про суть якого уже йшла мова. Потрібно ретельно слідкувати, щоб до складу національного доходу включалася лише добавлена вартість, створена підприємством (фірмою). Добавлена вартість - ринкова ціна всього обігу суспільного продукту, створеного у даному році, за відрахуванням вартості спожитого капіталу (спожитої вартості).

Важливе значення для розуміння суті національного доходу має аналіз процесів його виробництва, первинного розподілу, перерозподілу і його кінцевого споживання. Кожна з цих стадій руху національного доходу вимагає самостійного аналізу. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є створення необхідного (V) і додаткового продукту (т). Такий поділ відображає показник норми додаткової вартості або ступеня експлуатації, що визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках. Наприкінці 80-х років в обробній промисловості (одній з найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70 %, а в колишньому СРСР - 130 %, що свідчило про вищий ступінь експлуатації найманих працівників партійною і радянською верхівкою.

На стадії первинного розподілу національного доходу уся добавлена вартість розподіляється на первинні доходи: заробітну плату, прибуток, процент, дивіденд (дохід на акції), ренту. Первинні або основні доходи виступають як різні за формою особисті доходи. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, тобто кожен з них пов’язаний з певним фактором (ресурсом): заробітна плата - з працею, прибуток - з функціонуючим капіталом, процент - з позичковим капіталом, рента - з природними ресурсами (землею тощо).

Перерозподіл національного доходу здійснюється через державний бюджет, податкову систему, систему ціноутворення, позику, внески до різноманітних фондів і організацій, інфляційний випуск грошей. Через державний бюджет розвинутих країн світу перерозподіляється 40-55 % НД, в Україні у 1994 році - 83 %, у 2000 - 43 %. Первинні доходи в результаті перерозподілу частково трансформуються у вторинні або похідні доходи.

Основне джерело вторинних доходів - податки. Із заробітної плати середнього американського працівника, наприклад, вираховують до 33 % у формі податків, в Україні - до 10 %. У колишньому СРСР високій ступінь експлуатації, пов’язаної з розподілом НД на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався в процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам безкоштовно надавалися квартири, медичні послуги, освіта тощо.

Перерозподіл НД здійснюється офіційними (видимими) і неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку через механізм оподаткування, добровільних внесків, частково через механізм ціноутворення, який передбачає, що держава або компанії офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростають на стільки-то відсотків. Офіційний перерозподіл НД фіксується офіційною статистикою. За середньо-статистичними показниками розрив між бідними і багатими в розвинутих країнах світу становить приблизно 1:12 (у колишньому СРСР - 1:5). У процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив м1 іж бідними і багатими зростає і на початку XXI ст. становить 1:501.

У другому випадку через перерозподіл неофіційними (невидимими) каналами уряд і компанії здійснюють незначне неодноразове підвищення цін, не повідомляючи про це офіційно, що призводить до поступового зниження життєвого рівня населення (так діяла у застійні часи командно-адміністративна система), так діяли і уряди України за часів президенства Л. Кравчука та Л. Кучми до кардинальних політичних і соціально-економічних змін, започаткованих доленосними подіями, помаранчової революції кінця 2004 року. Однак наймасштабніше неофіційний перерозподіл НД відбувається за існування тіньової економіки (підпільної) - сукупності неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (наркотики, азартні ігри, проституція тощо). За оцінками західних вчени2х підпільна економіка в розвинутих країнах становить 5-15 % ВВП2. У колишньому СРСР частка кримінальної складової "тіньової" економіки наприкінці 80-х років XX ст. складала 22 %. В Україні наприкінці 90-х років XX ст. за кордон було вивезено приблизно

50 млрд. дол. капіталу, понад 40 % грошової маси перебувало поза банківською системою, що свідчить про значний обсяг "тіньової" економіки. Частка тіньової економіки в 2001 році перевищувала 50 % ВВП. Збільшення її обсягів призводить до невиконання державного бюджету (із виведенням економіки з "тіні" можна було б покрити приблизно 70 % бюджетного дефіциту країни)1.